90 років Костянтину Петровичу Степанкову

Костянтин Степанков

«Я бажаю вам відродження українського кіно, якого так прагнув Костянтин Петрович Степанков», – сказав міністр культури Євген Ніщук на вечорі, присвяченому 90-річчю уславленого українського актора.

«Старость – это гадость», – говорив Степанков. Але він старів гарно. Костянтин Петрович дуже красиво старився. Він відносився до тих чоловіків, у яких із роками все більше проявлявся внутрішній світ і якась підкреслена шляхетність. Пив, важко хворів, злився, останні роки жив майже самітником. Болісно помирав. Але так і не перетворився на старезного недоумкуватого старого. Щоб переконатися у цьому, варто передивитися його фотографії. Про життя Костянтина Петровича говорили ті, хто зібрався у столичному Будинку кіно у день його народження 3 червня. 15 років тому цей день востаннє святкували прижиттєво саме у цьому залі. Тут, як і тоді, були його сім’я, родина, діти, а тепер і внуки.

«3 червня – день Костянтина й Ади, – розповідала зі сцени донька Костянтина Петровича і Ади Миколаївни Катерина Степанкова. – Мама зранку завжди бігла за полуницями і волошками. Це був тільки їхній день… А я добре пам’ятаю, як цей зал у Будинку кіно зробив п’ятихвилинну овацію Костянтину Петровичу, коли йому було 75 років, за що я була вдячна всім присутнім тоді на все життя. Він не знав, як це спинити. І був щиро здивований, зворушений».

«Я не знала, як жити, коли його не стало, – дружина Степанкова Ада Роговцева зверталася і до знімків чоловіка на екрані, і до неба, і до всього залу. – Сьогодні у мене сильно калатає серце, я страшенно розгублена. Як же так – був, був і – нема. Костянтин Петрович був різний: і ніжний, і люблячий, і такий, що терпіти не можна».

Улюблена акторка згадала всіх друзів чоловіка. Розповіла, що Іван Миколайчук, на відміну від всіх інших, називав її офіційно Ад, а ніжно, не Адочка, як інші, а – Пекельце!

І згадуючи про ті часи, про неймовірні приклади відваги Алли Горської та Василя Стуса, Ада Миколаївна сказала: «Я грішна зовсім. Працювала на російську культуру. Каялася і каюся!» І знов, говорячи про друзів свого чоловіка, Леся Сердюка, Івана Миколайчука, Сергія Параджанова, ніжно усміхається: «Хлопці мого життя».

І читає монолог Мавки з «Лісової пісні» Лесі Українки, яким привітала чоловіка з 75-річчям. «Ми прийшли додому, а Костянтин Петрович попросив: прочитай ще», – згадує Ада Миколаївна…

На екрані ідуть уривки фільмів. Виходить відомий багатьом в Україні актор, який у кадрі грає разом із Степанковим. «Не повірите, мені колись було 21, – після цих слів Анатолія Хостікоєва зал розсміявся й атмосфера стала теплою, наче домашньою. – Я назавжди запам’ятав свій перший знімальний день. Це було у Карпатах, у трилогії про Ковпака. Я приїхав, навкруги – вози, люди, люди, люди… Це зараз усе це малюють на комп’ютерах, а тоді – все ж знімалося. І тут мене режисер Тимофій Левчук питає: «Тебе як звуть?» – «Анатолій». – «Який, у сраці, Анатолій? По фільму?» Я відповідаю, що я ж командир інтернаціонального загону Янош Шот… «Добре». Він розказав, що Ковпак, якого грав Костянтин Петрович Степанков, мав довго дивитися у бінокль. І тільки після того, як пролетять літаки, він мав крикнути до мене: «Янош!» ну я щось там відповідаю… Я все зрозумів. І от почалося. Літаки летять, Іван Миколайчук на коні так гарно кудись проскакав… Усе робиться. Все, як у кіно. Ковпак – Степанков довго вдивляється вдалечінь. І тут він: «Янош!» І від несподіванки я натиснув на гачок німецького автомата, який тримав у руках, і всю обойму холостих патронів розстріляв у командний склад. Не міг розчепити руки… Закінчилися патрони, а я думаю собі: може, якась інша камера писала, може пронесло, ніхто не помітив, як я тут… І от війна закінчилася. І на всі Карпати по найбільшому мегафону я чую слова режисера: «А де той дурень, що розстріляв героя Радянського Союзу, командира партизанського підрозділу Сидора Ковпака?» Мені було соромно так, що я цілий день після того ховався, щоб мене ніхто не помітив. Заховався у готелі. Сиджу у номері в темряві. І тут заходить Костянтин Петрович: «Молодой человек, что это вы тут в темноте сидите?» Я йому давай відразу жалітися… «Что за сопли? – відповів він. – Вы же командир интерационального подразделения…» І повів мене у сусідню кімнату, де якраз сиділи всі актори. «Это мой молодой друг», – представив мене. І все пішло нормально. Хоча на зйомках фільму «Вавілон ХХ» він мені все ж таки помстився. Там є наша спільна сцена. І він несподівано каже: «Комунарику, а вже». І стріляє в мене…

Зал сміявся до сліз.

У цей вечір спогадами ділилися й оператори. «Освітлювальникам на знімальному майданчику Степанков говорив: не ставте на мене багато світла, бо я свічуся зсередини…» Співали і читали вірші чудові артисти.

На сцені з’явився прекрасний актор, режисер Ахтем Сеітаблаєв.

Усе це було дуже ніжним та сповненим світлого смутку. Але головне одне: поки живе пам’ять про Костянтина Петровича у його близьких, рідних, колег, глядачах, поціновувачах, і він десь тут, поруч, із нами, продовжує читати «Заповіт» Шевченка, актуальний на всі часи.

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest

1 коментар до “90 років Костянтину Петровичу Степанкову

Коментарі закриті.