А на тім рушникові…

рушник

Війна надовго відклала зустріч закоханих.

Невеличка хатинка баби Ярини побілена білою глиною, а світлиця прикрашена вишитими рушниками, доріжками. Один рушник – найдорожчий. Бо ним Ярина мала перев’язати нареченого при сватанні. Але війна надовго відклала цю подію…

Ярина народилась у простій селянській сім’ї. Жила, як усі діти у селі того часу: пасла корів, гусей, допомагала по господарству батькам. А тому закінчила лише три класи. Почалася війна. У травні 1942 року масово вивозили молодь на роботу до Німеччини. Не оминуло це лихо і Ярину. Сімнадцятирічну дівчину з односільчанами повезли у товарняку на чужину. У Холмі і Любліні пройшли дезінфекцію. Перевіряли, як худобу у загоні. Везучи «заробітчан» Німеччиною, відчіпляли по одному вагону у містечках. Згодом приходили господарі з сіл і брали собі на роботу, хто кого хотів. Молоду українку запримітив німець Юзеф Манета, який забрав Ярину до себе працювати по господарству. Хазяїн був добрий, не кривдив дівчину.

Ярина возила підводою конюшину до хліва худобі, доїла шістьох корів, а поляк Стефан пас коней. Одне з одним спілкувалися лише жестами. І жодного разу дівчина з цікавістю не глянула на Стефана, бо була закохана у хлопця зі свого села, якого любила ще до війни і якому вишила рушник…

Доводилось Ярині і прати, і тісто місити. Діжка була висока, аж до пояса, та ніхто не питав: їй легко чи важко – міси, бо треба пекти хліб. Кіньми возила бочку, у яку вливала 40 відер води, щоб напоїти худобу. Важко було. Добре, що хоч усі члени сім’ї привітно ставилися до Ярини, ніхто не сварив, коли щось не так зробить. Харчувалася українка разом із господарями: що вони їли, те й Ярина.

…Якось дівчина набирала воду з колодязя. Розігнулася – і очам своїм не повірила: до неї наближалася подружка Настя, яка працювала у німця за два кілометри від Ярининого села. Колись вони до клубу разом ходили, дівували, а тепер мусять свою молодість марнувати на чужині. Дівчата рік не бачилися. Як вони раділи цій зустрічі! Без перепустки не дозволялося ходити в інше село, а якщо й пускали, то тільки до 21-ї години. Обов’язково на робочому одязі, що давали хазяї, мала бути мітка «Ost» – це у росіян і українців, а в поляків – «Р». У німців працювали молоді серби, угорці, поляки, французи, росіяни й українці.

Півтора року дозволялось Ярині відсилати листи додому. У жодному навіть натяку не мало бути, що погано на чужині. Кожен лист був омитий слізьми і тугою за Вітчизною.

Потім заборонили взагалі листуватися з рідними. Пізніше зрідка дозволялося посилати посткарту, на якій багато не напишеш.

А син хазяїна Юзефа Манети був на фронті, і саме… біля того села, звідки родом Ярина. Дочки господаря, коли Франц прийшов у відпустку додому, порадили Ярині написати рідним листа, щоб Франц його передав. Хлопець теж був добродушним і хвилювався за українку. Тож листа взяв. Згодом Ярина отримала звістку від родини, що Франц передав їм листа. Тільки, як він це зробив, залишилося таємницею на все життя. Ніколи у сім’ї ніхто не згадував про цей випадок, бо боялися поплатитися життям.

Більше ніколи Ярина не бачила Франца. Згодом він написав додому, що вже на своїй території. Тож настав час і Ярині повертатися до рідних. Хазяї, прощаючись, навіть плакали за дівчиною.

…У німецьке село Клядрау о 12-й годині 12 травня 1945 року ввійшли американські танки. Наймані робітники повибігали до воріт, зустрічаючи визволителів. Німці з домівок не виходили. Полонених розпитали, хто вони і звідки. Протягом двох тижнів людей відправляли додому.

Їхали назад теж товарняком: на вугіллі, дровах – хто де прилаштувався.

Дорога в Україну пролягала через Чехію. Чехи зустрічали поїзди на вокзалі з музикою, квітами, смачно годували.

Куди їхали – самі не знали. Бо одні казали, що везуть до Сибіру. Інші – на Донбас. Нарешті приїхали у Раву-Руську. Тут зустрічали свої: начальство воєнне і міліція. Не встигли зійти з поїзда, як «свої» забрали все, хто що віз. Напали, як шуліка на курку, і силоміць усе повідбирали, бо «не положено». Навіть дешеві гостинці, які «погані» німці дали Ярині і таким, як вона, «добрі» совєти повідбирали. А хто не віддавав – відрізали ручки у валізах і сумках. Чвакне ножем – і все! У руці тільки ручки від сумок залишалися.

Два тижні були остарбайтери на пересильному пункті, «харчували» їх лише кип’яченою водою. «Німці й то так не ставилися до нас, як свої», – із болем згадує старенька. Все допитувалися, чого була у німців. Потім видали довідки і з Рави-Руської Ярина поїздом дісталася додому.

Після війни Ярина зустріла свого нареченого, який вийшов живим із цього пекла. Згодом побралися, і дала наречена судженому давно вишитий рушник, що наче оберігав їх…

Прожили вони довго і щасливо, виховавши чотирьох дітей. Давно Ярина залишилася вдовою, та онуки і правнуки не забувають бабусю.

…Пломеніють яскраво-червоні диво-квіти на рушниках, що прикрашають світлицю цієї жінки з непростою долею… Галина Оліферчук.

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterest