Ада Роговцева про старість:
“Мені важко дивитися у дзеркало і бачити чуже обличчя”

Ада Роговцева

«Артисткою не для свят» Аду Роговцеву колись назвав режисер Йосип Хейфиц. Жінка непростої долі, талановита актриса не залишилася осторонь у тяжкий для України час. Спільно з колегами-акторами і волонтерами народна артистка України влаштовувала благодійні вистави, а зібрані гроші – десятки тисяч гривень віддавала на лікування поранених бійців АТО.

Завдяки випадку не стала Людою. «У родині відбувалися нескінченні суперечки, як мене назвати. Бабуся не погоджувалася з татом, тато з мамою, мама з дядьком. Нарешті зійшлися на Людмилі. «Людмила Миколаївна Роговцева» мало стояти у метриці. Реєструвати у загс вирушили батько з маминим братом. Дорогою у цей спекотний день Микола Іванович та Іван Митрофанович не пропустили жодної пивниці. У результаті із загсу вони повернулися з метрикою на ім’я Ади. Адою звали тодішню кохану дядька Вані. Моя мама була сповнена жахом. Мало того що Ада, а не Люда, так ще й із помилкою!»

Невибаглива. «Дізнавшись, що я буду артисткою, моя бабуся дуже здивувалася, перехрестилася, тричі поцілувала і каже: «Ну, що ж… це така робота, що там нічого не вкрадеш… спокуси не буде. Там легше чесним залишатися. Роби так: від здавалося б… – а ось же воно як!» Кредо на все життя. Просто система Станіславського: у доброму шукай зло, у злому – добре. Усе складніше, ніж здається. Я дуже важко жила. Жебрачкою, але щасливою, я влітала у театр».

Цнотлива. «Моє повоєнне покоління було неосвіченим у плані інтимних стосунків між чоловіком і жінкою. Я знімалася в екранізації твору Fata morgana Коцюбинського. Після зйомок якось мене проводжав додому партнер по фільму. На прощання він поцілував мене так, як цілуються у кіно. Це був перший поцілунок у моєму житті. Я влетіла у квартиру з криком: «Бабусю, швидко дай мені марганцю, зеленку, йод, що завгодно! Я вагітна!» Уявляєте?! А мені було не 12-13 років, а вже 18. І я так і залишилася незайманою. Ми з п’ятирічним онуком Олексієм дивилися телевізор, і раптом на екрані – відверта інтимна сцена. Я схопила пульт, щоб переключити канал. А внук незворушно видав: «Адусьо, не треба нервувати. Це не довго. Я вчора бачив».

Вийшла заміж за свого викладача. «У театральному інституті я закохалася у педагога Костянтина Петровича Степанкова. Він пішов із сім’ї, залишивши маленьку дитину. Це була трагедія – його і моя. Але справжнє кохання, як кажуть, завжди праве. Хоча почуття провини не залишає мене все життя. Я полюбила Костю, немов вдруге народилася. Було важко: розлучення, мої рідні не сприймали одруженого, питущого і хворого Степанкова, пересуди в інституті. Коли Костя захворів на туберкульоз, моментально подорослішала. Наші долі переплелися, і ми все життя допомагали один одному на рівних».

Сіла на велосипед у 50. «Велосипед – мрія мого дитинства. Ганяла по вулицях Києва на чужих. Після 7-го класу батьки обіцяли купити свій, але перед здачею останнього іспиту я випадково збила бабусю, і гроші, призначені на мою мрію, пішли на її лікування. Зате в 50 я купила відразу два велосипеди: один подарувала сусіду, який про нього все життя мріяв, і ми з ним потім їздили збирати печериці на луг. Другий, без мого відома, подруга подарувала сусідському хлопчику. І знову я залишилася без велосипеда».

Слабкість – французькі парфуми. «Обожнюю аромати Родрігеса, Cinema Ів Сен-Лорана. Але це старі запахи, з нових – не знаю жодного. Якось я грала у театрі бригадиршу ливарного цеху, виходила на сцену у спецівці, тілогрійці – із залу пролунало їдке: «Ти ба, вийшла, і повіяло парфумами!» Нічого не можу з собою вдіяти, не можу відмовитися від французького аромату».

Старість не приймає. «Я у віці мудрості. Старість приймаю важко. Злить фігура й обличчя. Хочеться, щоб очі бачили, як раніше, і зуби кусали, що хочеться. Це безглуздо, але думаю про це постійно. Мені важко дивитися у дзеркало і бачити чуже обличчя. Не подобається мені воно! (Сміється)».

Нежадібна. «Ми з чоловіком обоє були нежадібними. Інакше життя б не склалося. Один віддавав, а другий питав: «Що ж ти все віддала? Ти з глузду з’їхала, у нас же нічого не залишилося! А може, ще що-небудь залишилося? Віддай ще!» Я і дітей із дитинства вчила, що віддаючи отримаєш, а взявши втратиш. Буває, заходжу до книгарні, наберу книг, а всередині шкребе: що ж я роблю, куди гроші йдуть, адже потрібно допомогти тому, цьому, а я – на книги, забаганки».

Жаліє молоде покоління акторів. «Кожному поколінню старших (якщо воно любить молодих, молодість) молоді платять сторицею. Колись у нас у театрі піднімали тему «Молодь не вітається з нами»… То вітайтеся ви! Привітайся два рази, запитай, чому з тобою не вітаються, і молодь буде бігти через дорогу для того, щоб привітатися з тобою. А якщо ти скривив обличчя й образився, то, звичайно, тебе і будуть обходити десятою дорогою».

Вважає себе щасливою. «Моя мама лежала шість років паралізованою і в 54 роки пішла з життя, батько був безногим пиякою, один брат від народження був хворим, другий – був пиякою і загинув ще хлопчиськом, усіх інших родичів я забезпечувала фінансово. Вийшла заміж за одруженого, і через три місяці у нього виявили туберкульоз…

Я дуже щаслива людина, тому що у мене вистачило сил і любові вистояти!»

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest