Агнія Барто:
рими нашого дитинства

Агнія Барто
Агнія Барто: рими нашого дитинства

“Іде бичок, хитається, зітхає на  ходу…» – ім’я автора цих рядків знайоме всім. Одна з найвідоміших дитячих поетес – Агнія Барто – стала улюбленим автором для багатьох поколінь дітей.

Барто Агнія Львівна (дівоче прізвище Волова) народилася 4 (17) лютого 1906 року у Москві в інтелігентній єврейській родині. Батько працював ветеринарним лікарем, мама займалася будинком.

Початкову освіту юна панянка отримувала вдома. Потім – гімназія, після закінчення якої дівчина вступила до хореографічного училища і навіть цілий рік виступала з балетною трупою. Наступним місцем роботи у біографії Агнії Барто став магазин одягу. Тільки відгриміла Громадянська війна, час був голодний. Батько тяжко хворів, матір-домогосподарку ніде не брали на службу. А тим, хто не працював, не можна було отримувати пайок. 17-річній дівчині довелося взяти усі проблеми родини на себе.

У той час вона і додала собі рік, щоб влаштуватися на роботу. Тепер їй щотижня видавали пару кілограмів оселедцевих голів і трохи крупи – із цього можна було варити щось на кшталт юшки.

Спроба написати вірші для дітей виявилася успішною: у 1925 році в її творчій біографії відбулися зміни: вийшла перша книга, потім ще одна. Агнія Барто (на той час вона вже була одружена) потрапила до кола обраних, опинилася серед відомих письменників і поетів, якими захоплювалася з ранніх років.

Але потім у неї почали виникати сумніви: може, все-таки варто спробувати писати вірші для дорослих? Прийняти остаточне рішення допоміг Володимир Маяковський. Вперше Барто прочитала його твори випадково: розкрила книжку, яку хтось забув на лавці. Агнія була вражена: вона і не знала, що бувають такі, ні на що не схожі вірші!

А через кілька місяців побачила Маяковського у дачному селищі – виявилося, він живе по сусідству.

Із завмиранням серця Барто щодня спостерігала за живою легендою через паркан, складала дотепні тиради, щоб вразити його під час знайомства, але… так і не наважилася підійти.

Їхня зустріч усе-таки відбулася – на святі дитячої книги. Спускаючись з естради, де він читав свої вірші перед дітворою, поет вигукнув: «Оце аудиторія! Ось для кого треба писати!» У цей момент Агнія зрозуміла, що буде тільки дитячим поетом.

Вперше Агнія поспіхом вийшла заміж. Вона нещодавно втратила коханого батька, відчувала себе розгубленою і самотньою, і її колега, поет Павло Барто, став для неї опорою. Але прожили вони разом недовго. Агнія швидко стала знаменитою, а у чоловіка творча кар’єра не йшла, це і зруйнувало їхній союз. Вони розлучилися незабаром після народження сина Едгара (Гаріка). Чоловіком усього життя для Агнії і батьком її другої дитини, дочки Тетяни, став Андрій Щегляєв, відомий у СРСР учений-енергетик. Він був надзвичайно привабливою людиною. Андрій Володимирович щиро радів успіхам дружини і дуже тішився, коли його представляли як чоловіка Агнії Барто і батька тієї самої Тетянки з вірша, яка впустила м’ячик і голосно плакала.

Почалася війна, сім’ю евакуювали на Урал. Агнія Львівна їздила по дитбудинках, школах і госпіталях: читала вірші, ставила з дітьми вистави, складала листівки. Їй навіть вдалося побувати на фронті, де бійці із задоволенням слухали її вірші, адже вони нагадували їм про домівку.

А ще вона регулярно записувалася на радіо. Для цього потрібно було потрапити до Москви. Дочка письменниці розповідала, що її мамі доводилося добиратися з кількома пересадками у теплушках і військових ешелонах, а одного разу вона навіть вистрибнула з поїзда на ходу, тому що він не зупинявся на потрібній станції.

Весна 1945 року видалася сонячною, усі чекали закінчення війни, були сповнені надій і планів. 4 травня 18-річний син Агнії Львівни відправився кататися на велосипеді. Додому він не повернувся… Усе сталося за лічені секунди. Гарік їхав тихим провулком. Із-за рогу несподівано виїхала вантажівка, і велосипед юнака зіткнувся з важкою машиною. Гарік упав на асфальт і вдарився головою об бордюр. Помер він миттєво…

У День Перемоги Агнія Барто не виходила з дому, велике свято пройшло повз неї. Занурена у безодню відчаю, вона кілька тижнів ні з ким не розмовляла, не могла їсти і спати.

Їй усе ж таки довелося взяти себе у руки: заради доньки, чоловіка, читачів. А незабаром у її житті з’явилася нова справа, потрібна і благородна: Агнія Львівна допомагала зустрітися батькам і дітям, які загубили один одного під час війни. При чому робила це незвичайним способом, спираючись на дитячі спогади людини, яка загубилася.

Багато з дітей, які залишилися сиротами були занадто малі, щоб пам’ятати прізвища та адресу, але могли пригадати якісь подробиці зі свого довоєнного життя. Завдяки цим подробицям, які зачитувалися на радіопередачі «Знайти людину», возз’єднали близько тисячі сімей. Ця діяльність повністю захопила Агнію Барто, вона дарувала їй душевний спокій, хоча жінка ні на хвилину не могла забути, що її сина ніхто вже не поверне…

До кінця життя Агнія Барто залишалася енергійною, хотіла побільше встигнути. «Пам’ятаю її танцюючою на своєму 75-річчі, – розповідала донька Тетяна. – А через місяць її відвезли до лікарні, як думали спочатку, з легким отруєнням. Виявилося – інфаркт. В останній день березня мамі стало нібито легше, вона просила перевести її в палату з телефоном: мовляв, так багато справ і турбот! Але наступного ранку її сердце зупинилося…»

Її не стало 1 квітня 1981 року. Одного разу Агнія Барто сказала: «Майже у кожної людини бувають у житті хвилини, коли вона робить більше, ніж може». У випадку з нею це була не хвилина – так вона прожила все життя.

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.