Аліса не з країни чудес

Аліса не з країни чудесАлісі снилося, що біля неї стоїть ан­гел. Дівчинка. Але чомусь не в білій сукеночці, а в червоному костюмчику. Вона хотіла щось запитати в дивного ангеляти. А воно сполохано прошепо­тіло:
– Тьотя?
До Аліси дійшло: це був не сон. Во­на вийшла з лікарні, йшла вулицею і… запаморочилось у голові. Схилилась на паркан біля сиротинця. Більше нічого не пам’ятає.
– Ось, візьміть нашатир, – простягну­ла вату і пляшечку тутешня медсестра. – На всяк випадок. А зараз присядьте на лавку.
– Дякую. Я, мабуть, піду.
– Не поспішайте. Ви ще дуже бліда.
Щойно Аліса сіла на лавку, біля неї знову з’явилась ді­вчинка в червоному костюмчи­ку. І несміливо запитала:
– Ви хто?
– Аліса.
– З країни чудес?
– Ні.
– Лілю, йди бавитися, – ска­зала медсестра.
Мала почалапала до дітей. І почала розповідати:
– Ця тьотя – Аліса з країни чудес. Во­на прийшла до мене…
Личка хлопчиків і дівчаток похмур­ніли: їм також хотілося, аби з’явився хтось добрий із казки. А ще краще – мама.
…Ще недавно в Аліси була сім’я. Чо­ловік Ярослав. Ярик. У дитинстві мало­му було важко вимовити своє ім’я. На­зивав себе Яриком. Так і звиклося…
Обоє мали гарну роботу. Жили в до­статку. Лише дітей не було. Вони могли бути, якби колись Ярик не вмовив Алі­су зробити аборт. Незадовго до їхнього одруження. Мовляв, спершу треба для себе пожити, а з дітьми можна зачека­ти. Плакала, впиралася. Але коханий такими солодкими словами “стелив”…
Лікарка тоді попередила Алісу:
– Ця вагітність може стати для вас першою і останньою. Нарікати будете тільки на себе.
Махнула рукою…
…Бажання Ярослава поїхати на за­робітки Алісу спантеличило. А він по­яснював: хоче заробити на гарну нову машину. І не проти звести невеличкий особняк у передмісті.
– Якби у нас були діти… А так, скіль­ки нам потрібно?
– Доки людина живе, доти щось ста­рається, – віджартувався.
…Минав час. Аліса просила чоловіка повертатися з європейських заробітків додому. Гроші, які надсилав, майже не тратила. Тому дещо назбиралося. Прав­да, згодом перекази стали скупіші, хоча Ярослав отримав офіційний дозвіл на працю і обмовився, що заробляти став більше. Й відразу ж додав:
– Гроші в банк кладу. Так надійніше.
…Додому повернувся без попере­дження. І майже з порога заявив дру­жині:
– Нам потрібно серйозно поговорити. Про розлучення. Гроші можеш залиши­ти собі. А квартира і так твоя.
– Розлучення? Ярику, чому?
– У мене є інша жінка. І син. Йому десять років.
– Хто вона?..
– Твоя молодша зведена сестра.
– Що?! Світлана?! Вона ж від чолові­ка народила. Від Василя.
– Ні, Володя мій син. За Василя вийшла заміж, аби… словом, він знав, що це не його дитина. Тому й розбігли­ся. Навіть відступне отримав від твоєї мачухи.
– А тато… він знав… знає?
– Ні.
– То ти поїхав закордон…
– Заробити гроші нам зі Світланою на житло.
– Ти і Світлана… Чому вона?
– Я закохався у Світлану, коли вона вчилася у випускному класі. Пам’ята­єш, її циганочкою дражнили? Ви з нею дуже різні. Ти – м’яка. А вона – вогонь. Її врода, темперамент зводили мене з розуму. І я згрішив… ми згрішили. Але вона до тебе добре ставиться, тому не хотіла нічого казати.
– Пошкодувала зраджену сестру.
– А потім Світлана завагітніла. Ми з тобою знали, що дітей у нас не буде. А тут – син…
– Мене змусив зробити аборт. А се­стра-коханка тебе ощасливила. Як же ви мене обманювали! Так довго!
– Пробач…
– Батька шкода. Як він все це пере­живе?
– То ти?..
– Я не проти розлучення. А тепер за­лиш мене…
Аліса не могла плакати. Заціпеніла. Здавалося, серце б’ється ледве-ледве…
Родичі й знайомі списували розлу­чення на те, що в подружжя немає ді­тей. А потім дізналися правду…
Світлана не виправдовувалася перед сестрою. Просто сказала:
– Я подарувала Ярославові те, чого не змогла ти – сина.
Алісі не вистачило сили розповісти про свою втрачену дитину. Для батька це був би подвійний удар. А він її так любить! Крім нього, у неї не залиши­лося в цьому світі жодної найближчої і найдорожчої людини.
Світлана з батьківської осе­лі переселилася з сином у найняту Ярославом квартиру. Він невдовзі знову подався в Європу на заробітки. Світла­на хотіла нове, сучасне жит­ло. І меблі, і…
А батько зліг із серцем. Алі­са поверталась від нього, ко­ли їй стало зле. Перехвилю­валася…
…У новинах місцевого те­лебачення розповідали про благодійника, який привіз подарунки в сиротинець. Благодійника Аліса знала. Добрі справи він робив за­звичай перед черговими виборами. Хо­тіла перемкнути канал, але… Побачила знайоме личко. Ліля. Вона серйозно дивилася на дядька, що просторіку­вав у телекамеру, як він любить дітей і обіцяє завжди дбати про сиріт. Малеча всього цього, звісно, не розуміла. Спіч потрібен був для того, аби розчулити дорослих.
Наступного дня, купивши смаколи­ків і симпатичну Барбі, Аліса пішла в сиротинець. Ступила на подвір’я. По­дивилась довкола. Через вікно її упіз­нала медсестра. Вийшла. Глянула за­питально:
– Сподіваюся, з вами все гаразд?
– Так, дякую. Я би хотіла побачити Лілю. Ту дівчинку… Гостинці для неї маю. І трішки хочу побути з нею. Якщо можна…
– Дарино Михайлівно, – гукнула мед­сестра до виховательки, – тут до вашої Лілі прийшли.
Цією дитиною ніхто ніколи не ціка­вився. Тому не йняла думки, хто б це міг бути. А малеча впізнала свою го­стю.
– Тьотя Аліса з країни чудес! – під­стрибнула від радості.
Вихователька нічого не розуміла.
– Зараз, Михайлівно, я вам все пояс­ню, – сказала медсестра.
…Аліса тримала за руку Лілю.
Ліля тримала за руку казку…

Ольга Чорна

FacebookTwitterPinterest