Баба Одарка та образ Богоматері

образ Богоматері
Баба Одарка та образ Богоматері

Вечоріло. Звично, за тисячолітнім неписаним розпорядком усе приведено до ладу у кожному дворі села: худоба нагодована, напоєна, у кого є корівчина – видоєна, всім їм підстелено і хліви зачинено. Сім’ї у своїх господах готуються до вечері. Так було, так є і, дай Боже, буде, як і споконвіку, в одвічній колисці держави – селі.

Баба Одарка усміхнулася своїм думкам і, важко ступаючи хворими ногами, піднялася на поріг. Вона давно уже не ходить, а плентається собі потихеньку, вже й звикла так пересуватися, хоча її сусідка, бажаючи підбадьорити стареньку, сказала, що та заплітає тими ногами так, наче вишиває хрестиком свої рушники. А їх вона щедро роздавала людям, то ж і в сусідки був бабин подарунок. «Сусідці, аби поглузувати!» – усміхнулася про себе Одарка і ще раз, немов бажаючи надовше запам’ятати свій квітучий двір, озирнулася: все у неї попорано, кури зачинено. Та й скільки їх у неї – десяточок.

Сусіди провідували її, гостинці приносили, воду діставали з криниці та вносили до хати, горді тим, що саме на їхній вулиці живе довгожителька. Все бачить і розуміє баба, одне її турбує: чому засиділася на цьому світі? З такими невеселими думками «заповзла» помаленьку до хатинки. Звично глянула на старенький образ Богоматері, привіталася до неї подумки і присіла на лавку: перепочити, ковтнути водички.

Непроста історія цього образу: коли розбирали, розоряли їхню церкву – люди, хто що міг, похапцем забирали і ховали вдома, хто під стріхою, хто, у клуні. А її мати загорнула образ у полотняну тканину і заховала під піччю – у штандарах. Діставала по великих празниках і ревно молилася, просячи матір Божу про щось своє, материнське…

Одарка ж росла неслухом, непокірною, не дуже зважала на всі ті події, на прохання матері та повчання батька. Хоча тепер розуміє, що насправді вони запали їй у душу, бо роки потому – зринули, ожили у серці і стали щоденним вказівником у її житті. Як і ця свята ікона, збережена матір’ю. На довгі роки… А життя, як не раз говорила її мудра і добра бабця: «То просто дорога до себе, дитинко, та не кожен її годен пройти…» Тепер і вона розуміє, що то воно таке, і як це важко: дійти до самої себе, щоб зрозуміти, для чого ти прийшов у цей світ!

Та й вишивати вона почала зовсім по-іншому, не так, як в дівоцтві, – ревно й старанно лише після війни, після Перемоги 45-го, чекаючи рідних. Чекала і вишивала. Робота вже не так удавалася, не «горіла» в її руках, як-то замолоду біля дівочих рушників, це було інше вишивання – стібки, хрестики матері, яка чекала чоловіка і п’ятьох синів.

Помаленьку шила, з острахом, бо то були її молитви барвами ниток, які мовчки рвалися кудись далеко, бажаючи заглянути на ті солдатські дороги і вгледіти своїх рідних. Вона росла бунтаркою, не такою, як всі, тому й тоді, чуючи прокльони вдів, тужіння матерів, які отримали чорні звістки, знала одне, про себе: так само гірко плачуть усі матері, чиї діти загинули, бо дитина завжди лишається для неї її дитям, незважаючи ворог вона чи своя… То війна має бути чужа для всіх, бо нащо вона простій людині? І про це також ділиться своїми думками Одарка.

Розказує вона Божій матері, як-то важко народжувала кожного синочка, якими богатирями вони приходили у цей світ. «Але ж, – вдивлялась у потемніле від часу обличчя тієї, що дала людям такого сина! – але ж і сама знаєш, як важко даються нам ці діти», – прошепотіла ледь чутно, наче, присоромившись такого порівняння. Повитуха за кожним її дитям говорила: «Ого, довгий та важкий, боюсь не втримати, щоб хоч не вронити такого козака!» А вона ж кожного виношувала по дев’ять місяців, годувала груддю, кого рік, кого – два, а найменшенького, Михайлика – мало не три рочки. Народжувались діточки один за одним, на радість їм із Миколою. Заколисуючи Михайлика у колисці, яка була причеплена до сволока під стелею, вони з чоловіком тішилися, що мають стільки синів, що буде кому і кухлик води подати і від кого онуків дочекатися. Не здійснилися їхні мрії, не судилося… Та й досі вона розповідає Богородиці про те, як важко їй дісталися всі синочки і як несправедливо їх у неї було забрати!

Отак щодня і жаліється, бо болить їй серце за кровиночками, біль тільки з роками інший – безнадійний, тупий… Але ж не була б вона матір’ю, якби не вірила, якби не сподівалася, що колись, (вона вміє чекати) хоч один із них постукає у двері і скаже: «Я повернувся, мамо, бо знав, як ви мене чекаєте!»

Тужить Одарка, кровить серце незагоєною раною, пригадує старенька, як відривали від неї по шматочку її тіло, як чорні звістки приходили до її хати… Старших синів, двійнят, Петра й Павла, чекала з війни, вмліваючи від важких передчуттів,  бо ще у голодовку їх посадили за ті колоски… А звісточку отримала лише у сорок першому, написали діточки, що воюють у штрафбаті, їм дали можливість «кров’ю спокутувати свою вину». Чи то той трикутник десь довго блукав, чи то… але одразу ж після тієї золотої звісточки прийшли дві похоронки. Відразу ж, дві, в один день!.. А Тарасик і Степанко – ті писали їй із фронту, рідко писали, але приходили такі довгождані синівські трикутники, і вона стала звикати, що цих її синів війна не зачепить. Он там, образ Богоматері сховує за собою, і досі їхні листи, мало не в кожному «Ми повернемося, мамо, ще вишні не встигнуть перецвісти!»

Натомість, там же, за образами, лежать дві похоронки, і їй байдуже, що вони захищали десь там, у тій далекій Європі когось там… Хто тепер захистить її, стару, хвору матір? Втішав найменшенький, допомагаючи витримати страшний біль, аж поки і його, її малого Михайлика не призвали в березні сорок п’ятого. І в травні, коли забіліли цвітом дерева, радіючи закінченню війни, їй у двір, не підіймаючи очей, приніс похоронку одноногий листоноша – інвалід війни. Вона була на ту хвилину в хаті і, побачивши ту похоронку, – зомліла… Добре пам’ятає, як, прийшовши до тями, глянула в образ Богородиці у вічі і прошепотіла: «Я розумію твій біль, як страчували твоє єдине дитя, безневинного сина… Сьогодні у мене забрали останнього… Як перенести, як із цим змиритися, за що?»

Ой, і тужила ж вона тоді, ой, як же просила чоловіка, щоб прийшов, щоб розраяв, щоб знайшовся для неї, де там він безвісти пропав! Не може вона сама справитися, не може дихати, хай прийде, порятує її, а не кого вони там рятували. А теперечки вона молить його повернутися, знайтись, бо ж війна вже закінчилася…

Сидить самотня баба у порожній хаті. Дістала зі скрині рушники, роздивляється вишиті хрестиком узори, поправляючи на носі дві пари окулярів. Сусідський хлопчина, який по віку міг би бути її онуком, сміявся, побачивши бабині «налаштування». Говорив, що то швидше лінзи, а не окуляри. Хай і так. Вона й сама усміхається зі своїх намагань щось вишити, тому лише бере до рук ті, раніше вишиті і гладить зашкарублою рукою. Ті, повоєнні, рушники долі, які вишивала і зверталась із молитвою-проханням до Богоматері, щоб повернулись її сини, – складала до скрині. Вечорами відчиняла скриню, перекладала рушники, які призначені були нею кожному з синів і гладила, цілувала, пригортаючи по черзі – як синочків… Вкладала ніжно їх назад, до скрині, щоб наче не потривожити рушникові мрії-надії і поверталася до самотньої хатинки, розказуючи Божій матері, що чекає і вірить: а раптом?.. Потім молилась і плакала, кажучи, що розуміє: за стільки років після війни, уже ніхто не прийде, бо ті, що повернулись, – уже мають своїх онуків.

Прилягла. Ніч, темна і лагідна, огорнула все навколо і приспала бабу Одарку. Тихо у хатині, не чути молитов старенької, лише вітер, злегка розгойдуючи гілля, шкребеться у вікно.

– Дарочко моя! – почула крізь сон шепіт чоловіка і зраділа з полегшенням:

– Нарешті, ти мене покликав!

А ранок 9 травня вибухнув пташиним співом, сонячним сяйвом, легкими поривами вітру, який зривав ніжний вишневий цвіт і кидав на землю, завіваючи його, той цвіт, до порога хатини баби Одарки. І в променях сонця ввижалось, що то не рожевий цвіт, а материнські сльози, які засяяли іншими барвами, бо пішли назустріч до своїх рідних, а може, той цвіт встеляв стежки синам, що не повернулись із тих доріг війни – до порога матерів, які до останнього биття материнського серця не переставали їх чекати…

Галина Тарнавська

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *