Бамкали дзвони…
Степан ледве з хати видибав. Так боліли ноги, аж у голову штиркало. Кожен крок – ніби ото по склу товченому. Важко човгав налитими свинцем стопами й постійно зупинявся перевести подих. Врешті допхався до пенька зі старої грушки, на якому любив сидіти. Вмостився, тримаючись за криву ковіньку. Сонце вже підбивалося до полудня.
Старому дідові день роком стає. Такий довгий і виснажливий, що несила вечора дочекатися. А там, дивися, діти зателефонують – і легше на душі стане. Очі сльозами наповнилися. Такий уже плаксивий зробився на схилі літ – спасу немає! Сягнув рукою в кишеню, дістав брудний носовичок, витер тремтячою рукою проорані глибокими борознами зморшок щоки. Схилив голову. Колись був дужим і міцним. А як не стало Варки, то й скис на самоті. Бо діти далеко.
Дочка Надійка вийшла заміж, давно в Австрії мешкає. Син Андрій із родиною до Польщі виїхав. Усі мають роботу, власне життя. Тільки й того, що телефонують майже щовечора. А Степан тішиться, бо ж не забули.
Раніше, як іще мав трохи більше сили, то город засаджував. Та останніми роками навіть того не годен робити. Віддав свою землю сусідам у тимчасове користування – ті щоосені урожай збирають, щедро діляться з дідом. Добрі люди, нескупі. Як Іван чи його жінка йдуть до крамниці на закупи, то й про сусіда не забувають. Принесуть усе, що попросить, хоча Степанові й не потрібно багато. А це ж пенсію має, то треба себе зрідка потішити чимось смачненьким. І сусідських дітлахів цукерками чи морозивом пригостити, бо своїх онуків тільки раз у рік бачить.
Поглинутий думками, аж здригнувся від несподіванки, коли вдарили церковні дзвони. Поховальний перебір… За ким він плаче? Чию душу проводжає в останню путь?
– Дядьку Степане, доброго вам дня! – з-за паркану визирнув сусід.
– Чуй-но, Іване! А хто це помер у селі? Он як дзвони голосять…
– Так стара ж Одарка, та, що в центрі села жила. Як там люди кажуть на неї? Здається, попчиха.
Груди враз скувало залізними обручами болю. Одарка?! Дарочка… Даруся… Дрібне темнооке пташеня… Загортав її при зустрічі в обійми, тулив до грудей, грів поцілунками пальчики. А вона сміялася і тихенько приказувала:
– Любий мій… Мій, правда?
– Твій. А ти – моя, – обережно торкався солодких вуст і млів від щастя.
Та недовго тривала їхня казка. Хтось побачив, розповів його батькові.
– Під статтю хочеш мене підвести? – хапав Степана за сорочку і трусив щосили. Із перекошеного рота бризкала слина. – Якого біса злигався із дочкою попа? Щоб мене з посади випхали? Де це бачено, щоб син голови колгоспу, партійної людини, з церковною дівкою знався?
– Відпусти! – потемніло в очах від гніву. – Я кохаю Дарину.
– Може, ще й женитися надумав? – їдко вищирився.
– Надумав. І одружусь!
– Не дозволю!
Батько штовхнув його в груди. Той заточився, гепнувся спиною об одвірок. Засичав від болю й злості.
– Геть із моєї хати!
Степан мовчки розвернувся і вийшов на вулицю. Ноги його більше не буде в батьківському домі.
– Чекай! – вибігла слідом ненька. – Не дурій! Перепроси батька. Ти ж знаєш, який він затятий. Та й партія не дозволить такого. Це ж скандал не просто на весь район – на всеньку область буде. Схаменися! Дівчат у селі багато. Знайдеш іншу. А ту попчиху облиш. Не матимеш добра з нею.
Брязнув хвірткою – аж ворота задвигтіли. Ішов шляхом, а здавалося, що під ногами шкварчало розпечене вугілля. Найрідніші люди відвернулися! Батько вибрав крісло і партійний квиток, а не синове щастя. Але він не відступиться від свого кохання.
***
– Ми завтра їдемо! – впала йому на груди, захлинаючись плачем.
Сіпнувся, ніби від ляпасу. Зазирнув у обличчя.
– Надовго?
– Назавжди… Інакше тата посадять за антирадянську пропаганду.
Зціпив зуби так, що у роті хруснуло. Ось, значить, де пес заритий. Це вже його батечко зі своїми прихвоснями постарався.
– Я з тобою, – хрипко видихнув. – Ходімо до твого тата, нехай обвінчає.
Звела на нього червоні від сліз очі, крутнула головою:
– Не погодиться. Сказав, що від нашої любові – тільки біда.
Випручалась із його обіймів і пташкою полетіла до хати. Побіг слідом, та дорогу заступив панотець Григір.
– Не ходи за нею. Не буде з того добра.
– Я ж за Дарочку життя готовий покласти!
– Знаю… Але тільки не вийшло так, що вона покладе своє життя за тебе.
Із хати вийшла посіріла від смутку паніматка. Наблизилася. Звела на Степана повні благання очі.
– Його посадять, а нас із Дарусею – у психушку, щоб із Богом не говорили. Так сьогодні було сказано. Слово в слово тобі повторила. А ти, синку, думай. Сам бачиш, що отруїв життя нашій дитині. То хоч уже не добивай.
Ішов шляхом, а слідом волочилося пошматоване серце. Стікало кров’ю і повільно помирало, перетворюючись на камінь…
***
Минуло кілька років. А згодом звістка докотилася: Дарочка вийшла заміж, має вже донечку. Заливав пекельний біль горілкою – аж до темноти в очах. Так напивався, що на чотирьох додому присовувався. Мати голосила, як над покійником. Хто знає, чим би це закінчилось, якби не Варка. Тендітна дівчина не побоялася підійти до п’яного Степана. Обтерла йому обличчя від болота, підставила своє плече й потягнула додому, як той мішок. Уранці встав із важкою головою. Поплентався на кухню, а там – Варка вже сидить.
Глянув спідлоба на сусідку. Що їй тут треба? А мати вужем прослизнула перед очима й защебетала:
– Якби не Варочка, то вчора би в тій калюжі втопився! А вона пожаліла, додому привела. Добра дитина.
І тільки – зирк та зирк то на нього, то на дівчину. Варка почервоніла. Мимоволі замилувався. Гарненька… Та вже за мить спохмурнів ще більше.
– Ти прийшла за подякою? – буркнув невдоволено.
Вражено округлила очі, підхопилась і скочила до дверей.
– Варочко! – гукнула мати.
– Нехай іде, – глухо мовив, сідаючи до столу. – Ніхто не запрошував.
– Зовсім уже розум пропив. Не чоловік, а опудало городнє. Порядна дівчина глянула на тебе добрим оком, то ще будеш писок вернути? – мати аж почервоніла від гніву. – Поголи пику, помийся, приведи себе до ладу і йди перепроси.
Того ж вечора насмикав у квітнику пишних айстр та чорнобривців, загорнув у газету й посунув до сусідів у двір. Варка вийшла з хати, вколола гострим поглядом. Кахикнув. Переступив із ноги на ногу.
– Я… тей… як-то його… Прийшов, значить, перепрошувати. Вибач. Набовкав дурного з перепою. Не сердься на мене.
Її сіро-зелені очі помітно полагіднішали. На ту мить вийшов батько дівчини. Пригладив вуса й задоволено кивнув.
– Свататись прийшов? – сипнув з-під вусів хрипкий сміх.
– Чому б і ні, якщо таку дочку гарну маєте? – знизав плечима.
– Ходи в хату. Повечеряєш із нами.
Відтоді Степан став бажаним гостем у домі сусідів. І в серці Варочки… Тож із весіллям вирішили не баритися. З появою на світ донечки життя заграло барвами. З головою пірнув у круговерть сімейних турбот. І вже до народження сина вони справили новосілля у новозбудованій хаті. Раптом селом прокотилася звістка, що Даруся повернулася. Без чоловіка, з двома дітками. Казали люди, вдова. Ті розмови й пересуди забивалися гострими цвяхами в груди. Серце здригалося щоразу, коли чув її ім’я.
Зустрілися посеред шляху, за селом.
– Добридень, Дарино, – тихо привітався.
Видивлявся на неї, як на диво. Така ж маленька й беззахисна пташка. Тільки між бровами – зморшка, глибока й скорботна, ніби чоло раптом навпіл репнуло.
– Назавжди приїхала? – видихнув.
– Так. Душа додому прагнула, до рідних порогів хотіла повернутися. Як загинув Митько, то зібрала дітей і приїхала. Батьківську хату знову обживаю.
– Може, якась допомога потрібна, то кажи, – благально зазирнув у вічі.
– Не треба, Степане. Ти маєш дружину, дітей. У кожного з нас – власне життя. Не варто руйнувати те, що вже збудоване. Неправильно це…
***
Прожили вони з Варкою добре. Степан поважав свою дружину. Та ніколи не кохав по-справжньому. Пошарпане серце лише Дарочку берегло… Важко зітхнув. Знову витер очі. Схлипнув. Повільно повів очима на небо. Зморщені губи заворушилися, наче в молитві. Щось сокровенне старий собі шепотів, витираючи сльози, які градом котилися по худих щоках. І бамкали поховальні дзвони. Оплакували разом із ним Дарочку та все те, що грішні люди втратили у гонитві за примарним спокоєм…
Ірина Ясінська
«Погляд часу» №46-11.11.2021
