Біла голубка

Біла голубка
Біла голубка

Одягаючи вранці дитину, Ольга сердито зиркала на двері материної кімнати. Звикла, що та прокидається раніше за всіх. Води принесе, худобу нагодує, приготує сніданок. Але сьогодні вже за чверть дев’ята, та вона ще спить. «Мабуть, сподівається, що я поратимуся по господарству. Ще чого!» Ольга повезла малечу до дитсадочка, згадуючи вчорашні події. Знову була сварка.

Пообідавши тим, що приготувала мати, Ольга вмостилася спати, та заснути не могла, бо мати то дверима рипне, то мискою брязне. Зірвавшись із ліжка, мов ураган, влетіла у кухню. Матір, поставивши ночви на дві табуретки, стоячи на колінах, прала білизну.

– Чого товчетесь, заснути не даєте! Навіщо впали перед ночвами, мов перед образами? – гукнула сердито Ольга.

– Болить спина, навколішки зручніше, – сказала тихо мати, не глянувши на дочку.

– То підведіть воду у будинок, як люди, придбайте пральну машину, й не доведеться бити поклони перед ночвами.

– За які гроші? – спокійно промовила мати, насилу підводячись із колін.

– Та ви ж пенсію отримуєте, і всю тринькаєте… Люди складають копійку до копійки, а ви – мов у прірву.

– Та на вас і витрачаю, – маючи на увазі доньчину сім’ю.

Не добираючи слів, наговорила матері в обличчя такого, аби болючіше її образити.

Повернувшись із дитсадка, ще біля воріт почула крик голодних поросят. Обурена, залетіла у будинок, відчинивши двері до маминої кімнати, гукнула: «Годуйте свою свиноту, бо я до хліва не ступлю!» Матір не озвалася. Лежиш, подумала Ольга, то й лежи! Нехай ті свині поздихають, я їх не годуватиму!

Знову почала сердитися на маму і жаліти себе. Як усе набридло, у хаті все старе, постійно маю заощаджувати. Назбираємо із чоловіком грошей – придбаємо житло.

Крик голодної худоби вже набрид Ользі, а мати так і не вийшла з кімнати. Довелося йти у хлів. З-за паркану озвалася сусідка: «Оце так диво! Оля порається біля худоби. А де ж мати?»

– У ліжку розкошує, – буркнула Ольга.

– Не схоже це на неї, чи не захворіла? – поцікавилася сусідка. – Недобра ти, Олю, невдячна. Усе село знає, як мати працювала на трьох роботах, аби виростити вас, шестеро дітей. Брати твої й сестри хороші, чемні, працьовиті, їх поважають, а ти – мов з іншого тіста. Матір зневажаєш, а вона тобі найбільше допомагає, – докоряла сусідка.

– Провідаю твою маму, – похитавши головою, сусідка ввійшла до будинку.

– Теж мені вихователька, – буркнула Ольга.

– Олю, ходи-но сюди, мерщій! – почула схвильований голос сусідки.

Недобре передчуття стисло Ользі серце. Мама лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Обличчя було перекошене гримасою. Олі аж потемніло в очах, бо зрозуміла, що сталося з мамою. За кілька днів старенька трохи отямилася. Лікар сказав, що жити буде, але… ліву частину тіла паралізувало, відібрало мову. Матір дивилася на доньку сповненими провини очима, у яких блищали сльози. Олю той погляд аж до землі пригинав. Вона почувалася дуже винною. Від нині вся домашня робота, господарство, піклування про доньку, чоловіка, хвору матусю лягло на Ольжині плечі. Дивувалася, як мама все встигала і ніколи не нарікала. Цілими днями крутилася, як муха в окропі, а пізно ввечері падала у ліжко й одразу засинала. Хоча сон був чуткий, кілька разів за ніч підводилася до хворої матінки. Сама не розуміла, чому так грубо, зневажливо раніше ставилася до неї. Вийшовши заміж, чомусь вирішила, що відтепер її родина – це чоловік і донька. Відчуття величезної провини доводило до розпачу. Це їй розплата за великий гріх! Біда змусила Ольгу змінити ставлення до найдорожчої людини у світі. Чому ж раніше була такою бездушною?.. Як хотілося повернути час, вона б у всьому допомагала матусі, ніколи б не ображала її. Заховавшись у куток, щоб ніхто не бачив, гірко плакала. Якби ті сльози могли поставити хвору на ноги… Оля готувала улюблені мамині страви, але та відмовлялася від їжі. Маленька онука намагалася теж нагодувати бабусю, та вона лише мовчки пестила здоровою рукою біляву голівку онучки. Оля була у розпачі… Мама танула, як свічка.

– Матусенько, – лагідно примовляла Оля, – ось весна незабаром. Я одягну вас чепурненько, будете, мов пасочка на Великдень…

Хвора з усмішкою слухала, та їсти відмовлялася. Із кожним днем слабшала, і стало зрозуміло, що дні її лічені. Оля намагалася бути з мамою якнайдовше. Залишала роботу й сиділа мовчки, біля маминого ліжка, погладжуючи її натруджені руки. Якось, сидячи біля мами, помітила, що та дивиться, усміхаючись, на вікно. Враз згадала казку, яку у дитинстві розповідала їй мама, про хвору жінку, яка перетворилася на білу голубку і ціною власного життя врятувала своїх дітей. Оля зрозуміла, чому мама перестала їсти. Вона бажала собі смерті, бо не хотіла бути тягарем для молодої сім’ї. Від думки про це Олю ніби вдарило струмом.

– Мамо, матусю, – плакала Оля, – мені не важко вас доглядати, я все зроблю, тільки живіть… Пробачте мені, матусенько!!!

Оля зайшлася риданням. Хвора поклала слабку руку їй на голову, ніби благословляючи. Ненька мовчки дивилася на доньку. Не було у тому погляді образи чи докору, лише любов і ніжність. Оля зрозуміла, що мама їй пробачила, у Бога вона теж вимолить прощення. Та чи пробачить собі?.. Провина перед найдорожчою людиною у світі довіку лежатиме каменем на душі. Доведеться з цим жити.

…Біла голубка, спурхнувши з гілки, полетіла високо-високо до яскраво-синього неба.

Людмила Григорівна, Полтавська обл.

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *