Блокадні сережки

Блокадні сережки

До кінця зміни залишалося трохи більше години. Катя перевела погляд із настінного годинника на вікно, за яким ішов нудний дощ упереміш зі снігом.
«Більше ніхто, мабуть, не прийде… Свята скінчилися, а до Нового року ще довго… Усі наділи шапки і капюшони, зачіски вже не так важливі», – усміхнулася вона, неквапливо наводячи порядок серед гребінців, ножиць і фенів.

Однак хвилин десять по тому, коли порядок уже був, практично наведений, дзвіночок, підвішений біля дверей, дзенькнув, і на порозі з’явилася літня жінка.

– Вітаю! Вибачте, можу я записатися на стрижку?

– Звичайно, – відповіла Катя. – Коли вам зручно?

– Якщо можна, завтра вранці… – несміливо сказала жінка.

– Можна завтра. Можна і сьогодні… Можна і прямо зараз, якщо хочете, – посміхнулася Катя.

– Ой, навіть не очікувала… Хочу, звичайно!

– Тоді проходьте… Плащ можна ось тут повісити. Тільки стрижку?

– І забарвлення… Якщо можна.

– Звичайно…

– Сережки може зняти? Чи не заважають?

– Ні, не треба. Не заважають. – відповіла Катя.

«А цікаві сережки, – наносячи фарбу широкою щіточкою на волосся клієнтки, подумала вона, – у магазинах таких не бачила…»

– Красиві сережки у вас. Якісь незвичайні.

– Дякую. Це старі сережки… Дуже старі. Мені вони взагалі життя врятували.

– Як? – здивувалася Катя.

– Це довго розповідати.

– Вам ще сорок хвилин сидіти, – посміхнулася Катя. – Усе одно нікого немає…

– Ну, якщо цікаво, – посміхнулася, – розповім. Ви – Катя, я прочитала. – Вона кивнула на табличку, що висіла над дзеркалом: «Вас обслуговує майстер Катерина Алексеєнко». – А мене звуть Олена Сергіївна.

Я ж блокадниця… – почала вона, трохи помовчала. – Дитина блокади. До війни ми жили майже у центрі, хвилин п’ять швидким кроком до Невського. Квартира, звичайно, комунальна. П’ять кімнат. Це не багато. Були квартири, де і по дванадцять кімнат було. А ось дітей у квартирі, крім мене, не було. Пам’ятаю Гошу, дядю Гошу, він випивав. Але тихий був. Нікого не чіпав. Потім двоє стареньких, їхні діти окремо жили. Жінка з дорослою дочкою, Вікою. Ще одна жінка була, самотня, Капітоліна Іванівна. Про неї всі говорили, що вона дочка колишнього господаря всього цього будинку. Пошепки говорили, ні з ким вона не спілкувалася. Десь працювала, одягалася непомітно. Мене вона не цікавила. Була старою, а їй було тільки трохи за сорок, – усміхнулася Олена Сергіївна.

– Ми з мамою удвох жили. Татко помер, коли мені рік виповнився, я його не пам’ятала зовсім. Мама у мене гарна була. А заміж ось так і не вийшла більше. Чому, не знаю. Мама у дитячому садку працювала, нянькою. Жили ми дуже скромно. Перед самою війною мама путівку у піонерський табір дістала, під Лугою. І так вийшло, що її сестра, тітка моя, у цей час запросила нас до себе у гості. За Уралом вона жила, у невеликому місті. Але я так у табір хотіла! Ніколи ще не була. Мені тоді вже одинадцять виповнилося. Ну, ми і вирішили – мама їде до тітки, а я в табір. Це перша зміна була, червень місяць. До кінця зміни ще кілька днів залишалося, коли війна почалася. За деякими дітьми батьки приїхали, забрали їх. А нас, хто залишився, посадили в автобус і повезли до Ленінграда. Мене ніхто не зустрічав, звичайно. Мама ще була там, за Уралом. Потім мені на переговори телеграму принесли. Як дорослій. Мама кричала (погано чути було), що ніяк виїхати не може, але обов’язково приїде, обов’язково! А приїхала тільки після зняття блокади. До кращого, напевно.

Тітка Капа тоді мене під своє крило взяла. Готувала, прала. Сказала, поки мама не приїде, щоб я її слухалася. Я, звичайно, спочатку хороброю була, а потім розгубилася, плакала. Маму ми з нею разом чекали.

У квартирі порожньо стало. Старі люди до дочки переїхали, чоловік у неї на фронт пішов. Хто там кого вже підтримував! Після війни вони не з’явилися. Напевно, померли. Кімнату їхню новим мешканцям віддали. Гоша теж не повернувся. У нього нікого не було, про його долю я не знаю. Віка… Вона теж пішла на фронт. Адже вона медичною сестрою була. Віка після війни повернулася. Тільки матері її вже не було, зникла. Вранці пішла по хліб, ми ж по нього рано-вранці ходили. Черги великі, кілька годин на морозі стояли. Ось пішла, а назад ми її не дочекалися. Це вже у сорок другому було, взимку. Десь впала, мабуть, не дійшла. Так часто бувало.

Ми з тіткою Капою жили в її кімнаті, у тітки Капіни. Кімнатка у неї маленька була, а книг! Велика шафа і безліч полиць. Вона до війни у бібліотеці працювала, виявляється. «Буржуйки» поставили. Вранці по хліб ходили, по воду. Продукти, що у нас були, тітка Капа на строгий облік узяла. Це спочатку. У мами крупи були деякі, макарони, консерви залишалися, ліки, свічки. Ну, і у неї теж. Вона все переписала, що, скільки. День якось швидко закінчувався. Спочатку я ще жвава була – у дворі чергувала, на горище лазила з дітьми. Запальнички гасити. Хоча дорослі і ганяли нас, дітлахів. Цікаво нам було, дурні ще. Ну, а потім холодно, голодно, обстріли…

Вечорами тітка Капа мені книжки переказувала. Читати не давала. Тільки ті книги, де про їжу нічого не було. А таких і немає майже. Та й темно читати. «Анну Кареніну» мені переказала, Достоєвського, Чехова, «Давида Копперфільда». Та багато чого. Так що я рано зі справжньою літературою познайомилася. Якось я запитала, чи правда, що вона дочка господаря будинку? Посміялася тітка Капа. Каже, знаю я про ці чутки, чула. Тільки не донькою була, а прислугою у будинку. У господаря друг був, частенько до них заходив. Господарю він був другом, а господині – коханцем. Господар не знав, звичайно ж. Одного разу подарував їй ці самі сережки золоті. Із натяком. Його Сергієм звали. Сережки від Сергія. Тільки надіти вона їх не могла. У неї грошей своїх не було. Чоловік запитав би – звідки? А що відповіси. Гроші були у господаря, він сам їй робив подарунки, купував, що потрібно. Вона сережки ті у тітки Капи зберігала. Іноді приходила у її кімнату, міряла, зітхала і знову віддавала Капі. А потім поїхали вони. Збиралися поспіхом, про сережки і господиня, і Капа просто забули. Так і залишилися. Показала вона мені їх. Красиві, каже, річ чужа, зберігаю. Раптом родичі які згадають, прийдуть за ними. Тільки ніхто не приходив.

Тітка Капа при радянській владі і школу закінчила (до цього вона мало вчилася), і в технікум поступила, на бібліотечний. Працювати стала. Дуже читати любила. У неї і господарські книги залишилися, і сама вона купувала ті, що друкувалися.

Картки у нас були – у мене іждивенчеська, у неї для службовців. Це всього двісті п’ятдесят грамів хліба на двох. Найстрашніше – голод. Спочатку при бомбардуваннях ми ще спускалися у притулок, а потім перестали. Страх зник. Та й я поступово слабшати стала. Нічого не хотілося, навіть їсти. Тільки лежати. По хліб уже тільки тітка Капа ходила. Хоча і сама трохи рухалася. Мабуть, зрозуміла вона, що я помираю. Якось хліб принесла і знову кудись пішла. А я увесь час у напівдрімоті була. Коли Капа повернулася, навіть не чула. Розбудила вона мене. «Буржуйку» підтопила. Ми вже всі стільці попалили, що у нас вдома були, й у Капи теж. Обкладинками від книг топили. Принесла вона брикет супу горохового, грамів сто масла, банку консервів рибних, хліба півбуханця, дві цибулини, коробок сірників неповний. Це потім я вже дізналася, що вона на базар ходила, ну, де речі міняли на продукти. Недалеко від нас базарчик відкрився, стихійний. Віддала вона сережки дядькові якомусь. І звідки тільки бралися такі…

Ми потім кілька днів ці продукти їли. Я вставати почала. Врятувала мене Капа, сережки її врятували.

Потім я ще раз їх побачила, сережки ці. Після війни вже. Я вже заміжня була, дочка підростала. Якось зайшли з подругою у магазин комісійний. Що мені там потрібно було вже не пам’ятаю, ніколи раніше у комісійні магазини не ходила. А тут як потягнуло. І ось там, у вітрині, їх і побачила. Я їх одразу впізнала. Але ціна! Для нашої сім’ї непідйомна була. Це ж уся моя зарплата. Ну, що я відчула, не передати просто.

Жили ми вже окремо, чоловіку кімнату дали від заводу. Потім, пізніше, коли у мами у гостях була, ні мамі, ні тітці Капі нічого не сказала. Не хотіла засмучувати. Тільки чоловікові. Ходила дивитися на них кожен день і йому показала. А через кілька днів їх уже не було. Купили.

Це у березні було, а в квітні у мене день народження. Тридцять років виконувалося, маленький ювілей. Відзначати вирішили самі, своєю сім’єю, тітку Капу покликати. Мама теж із нею дуже дружною була. Вдячна їй була за мене. Нічим це не виміряти.

Ну, зібралися за столом. Мама пиріг спекла, Капа кофточку гачком зв’язала, чоловік квіти нам із мамою приніс. Оля маленька ще, а теж щось намалювала, ніби як портрет мій. Уже пиріг розрізали, до чаю перейшли, як чоловік і каже: «Капітоліна Іванівно, а це ж і ваш день теж. Якби не ви, то не було б у мене ні моєї дружини, ні дочки. Ось, дозвольте вам подарувати. Це ваше».

Дістає коробочку, відкриває… Мама тільки ахнула, я просто оніміла. А у Капи губи дрібно-дрібно затремтіли. Руку простягнула, взяла коробочку, подивилася. «Ні, – каже, – це Оленці… Нехай носить на щастя. Візьми, дівчинко. На пам’ять про мене».

Ось тут я заплакала. Купив він їх усе-таки, у борг у когось взяв гроші.

Так вони у мене знову й опинилися. Я їх не знімаю ніколи. Коли дочка заміж виходила, хотіла їй подарувати. Але вона відмовилася. Сказала: «Ні, мамо. Це твоя пам’ять, нехай у тебе залишаться».

А завтра внучці п’ять років виповнюється. Знову сім’єю зберемося. Тільки в іншому складі. Адже ні мами, ні тітки Капи давно немає. А підросте Капа маленька, їй сережки залишаться. Буде знати, на честь кого її назвали і чому.

Ось так, Катюшо. Сорок хвилин уже пройшли? Ну, тоді давайте змивати фарбу.

Олена Полякова

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest