Бойовий вихід

Бойовий вихід
Бойовий вихід

«Погляд часу» №19-2019

Я воював у розвідці. І не просто – збігай, глянь, чи не встало сонечко, а у взводі полкової розвідки.

Ще до війни я на заводі працював, пішов до армії і комсомол направив мене до сержантської школи.

Закінчив із відзнакою, а тут війна. Прошусь на фронт. А мене не пускають, відправляють на курси молодшого офіцерського складу. Коротше втік я звідти, трохи під трибунал не потрапив, але командування розібралося, плюнули, відпустили, адже не додому ж я прошуся, а на фронт.

Прибув на передову, спочатку хотіли дати мені відділення й у бій, а потім подивилися – стоп. Тут саме полкові розвідники для себе людей вибирали. Подивилися, поганяли, а я ж до війни боротьбою займався, стрибки з парашутом мав, та й узагалі, нормальний хлопець був, вісім класів за спиною. Цілком підійшов, узяли.

Спочатку мене довго на завдання не брали, а муштрували як циганського коня, вчили всьому: як за лінію фронту повзати, як по карті ходити, як по зірках орієнтуватися, як вбивати, як «язика» брати. Місяців два ганяли і ось, нарешті, якось вранці оголошують: «Висипайся гарненько, вночі твій перший бойовий вихід, підеш за язиком».

Тільки стемніло і ми пішли. Зі мною друг мій – Боря Шляпніков. Хоча, як зі мною – це я з ним. Боря на той час уже досвідченим розвідником був, з орденами. Цілий взвод, напевно, німців приволік.

Перейшли лінію фронту, доповзаємо до німецьких позицій. Лежимо, мерзнемо, тихо спостерігаємо, чекаємо. Може, хто прокинеться, до вбиральні захоче, вилізе з бліндажа, підійде до нас ближче. Але, як на зло нікого, а місце відкрите, скоро ранок, світати почне, тоді не вийде, доведеться повертатися ні з чим.

Раптом, дивимося, вийшов. Здоровий такий, без зброї, іде, хитається, погано зі сну розуміє. Справив нужду, закурив і повернувся до нас спиною, щоб вогника не було видно з нашого боку. Ситуація – краще не придумаєш. Німець метрів за п’ять від нас. Лежимо, вже готові кинуться. Моя задача – відразу рот йому затиснути, щоб не скрикнув від несподіванки, а Боря повинен був ніж до морди приставити, налякати і тут же порожній речовий мішок на голову надіти. Від цього людина психологічно ламається, бо розумітиме, що її крик – це її смерть.

Боря шепоче: – Готовий?

Я відповідаю: – Готовий.

Ми, вскочили, рвонулися до німця, я навіть уже за комір його схопив і другою рукою до рота потягнувся, раптом Боря як завиє. І тільки тоді я зрозумів, що сталося. Ми у темряві не помітили, що між нами і німцем тяглося загородження з колючого дроту. Так ми з Борею з усієї дурі на колючки і насадилися. Німець стоїть у ступорі, руки підняв, крикнути боїться. Обличчя у Борі все у крові, про себе я і не зрозумів навіть. Боря направив на німця автомат, а сам схопив мене за комір і потягнув назад.

Як трохи відірвалися, залягли, Боря нас обох забинтував, потім на собі мене тягнув. Я кілька разів свідомість втрачав по дорозі. Але все ж до наших дісталися. Тільки у санчастині я зрозумів, що залишився без ока.

Потім госпіталь. Мало не помер там від зараження крові. Викарапкався. Просився назад на фронт, але кривого не брали, комісували. Повернувся до себе у Світловодськ, працював на заводі. Листувався зі своїми хлопцями розвідниками. Першим убили Борю, а через півроку вже ні з ким було листуватися, загинули всі, кого я знав.

Ось такий у мене вийшов перший і останній бойовий вихід.

Я все життя думав про того німця, якого за комір потримав. Завжди мріяв його знайти і прикінчити, така ненависть у мене до нього була, він навіть снився мені не раз.

А тепер, що вже. Тепер, я вже думаю, що якби зустрів його зараз… А що? У Німеччині у пенсіонерів життя хороше, він теж міг би, як і я, до дев’яноста дожити.

Якби сьогодні його зустрів, то, напевно, пробачив би йому своє проткнуте око, все ж – це мене від смерті, мабуть, врятувало, та й часу скільки пройшло.

Я б поговорив із ним. Навіть, може, випили б.

А потім, а потім усе-таки задушив…

Дмитро В.

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *