Бойовий медик Роман Марков: «Більшість куль пройшли повз. Але сім я все ж схопив. Тримав гранату. Думав підірватися, щоб не потрапити в полон»

Роман Марков служив бойовим медиком у 92-й ОМБр. Зараз проходить лікування після важкого поранення, якого зазнав неподалік Харкова.

– У цей день я шукав ще одну дорогу, щоб можна було вивозити поранених, тому що основну постійно обстрілювали, – згадує в розмові. – По факту, іншої не було – усе перерито й заміновано. От ми з хлопцями йшли назад, а тут на нас виїжджає машина. Я думав, що наша. Стою на узбіччі – чекаю. А то виявилася ДРГ на автомобілі нашого військового, якого взяли в полон. Перші постріли були з двох автоматів із 20 метрів, а потім, проїжджаючи повз, вони фактично розстріляли мене в упор. Мені ще пощастило, що я одразу після першого пострілу впав та перекатувався. Тому більша частина куль пройшли повз. Але сім я все ж схопив. Тримав гранату. Думав підірватися, щоб не потрапити до полону. Але ті, хто зі мною були, почали стріляти по росіянах у відповідь. Це все відбувалося дуже швидко – секунд 20-30. Ось так попав.

– Чому ви думали підірватися, щоб не потрапити до полону? Він же може бути шансом на життя.

– Не факт. Я – бойовий медик. Тим більше, я на війні з 2014 року. Ще й із Харкова, де усі, хто мав яскраву патріотичну позицію, як я, були у відповідних списках. Крім того, маю татуювання «Чумний лікар».

– Які у вас поранення?

– Прострілена ліва нога, у правій – дві кулі, й ще чотири були у грудній клітині. А одну досі не витягли.

– Розкажіть, як для вас почалося повномасштабне вторгнення?

– За два дні до ми вже були на кордоні Харківської області. Тоді виїхали всі бойові підрозділи. Нас вночі підняли по тривозі, і ми вирушили. Як і решта військових частин.

У нас перші бої були в Мартовій. Навколо все бахкає. Бачили величезну колону – танки, БТРи, над головою – літаки. Коли вже йшли бої, ця русня заходила на Салтівку та Олексіївку. Потім ми вирушили на Башкирівку. Поки їхали, нас ледь не підбив їхній танк. Добре, що не влучив. Коли заїжджали вже до Харкова, люди були в паніці. Адже на вулицях і у дворах розверталися наші танки, БТРи…

– Ви були готові до такого розвитку подій?

– Про можливе вторгнення в армії говорили ще за два-три місяці до. Усі ж бачили, що техніка постійно під’їжджає до кордону. Усі ж це обговорювали! Військові так точно. Усюди говорили: рано чи пізно щось почнеться. Але ми були впевнені: русня «вмиється кров’ю».

– Які у вас були емоції в ці перші дні повномасшабної війни?

– Шок. Не брехатиму – звичайно, було страшно, коли прямо над тобою постійно літають бойові літаки. Але у нас ніхто не збирався здаватися. Причому навіть недосвідчені хлопці. Усі були готові рубати. Чесно!

– Ворог агресивний. Це навіть зрозуміло зараз із ваших слів. Також вони переважають у кількості…

– На жаль, їх більше. Звичайно, у нас також працюють і арта, й авіація. Але нас мало. У них реально в цьому перевага. Ми перемагали і продовжуємо це робити за рахунок, так би мовити, «децентралізації» – коли командування жорстко не зав’язано на одній людині. У нас достатньо грамотних сержантів, комбатів, ротних, які вміють і здатні вести за собою людей. Я знаю багатьох хлопців із різних бригад. Вони були в надзвичайно складних місцях та умовах. І зараз знаходяться там. Але витягують. На характері і на мізках.

– Наведіть приклад того, як вам доводилося рятувати життя? Який вам найбільше запам’ятався?

– Були такі випадки. І не один. От, наприклад, під час одного із виходів у квітні під Харковом. О п’ятій ранку нам кажуть: «Там бій. Треба, щоб виїхав резерв». На місце командира сів друг Влад (Царство Небесне йому). Їдемо. Оператор крутить модуль – пушку. Чуємо: бум! Прилетіло по БТРу. Влада відразу розірвало. Ми висипалися. Хлопці починають бігати. Я на них кричу: «Сядьте! Не миготіть». Неподалік ще й наш танчик. Тут один із наших – Сашка перебіг через дорогу, каже мені: «Ромчик, я поранений». Дивлюся: у нього в стегні стирчить уламок, кисть руки розірвало. Я починаю діставати з рюкзака все необхідне для допомоги. А ті по нам стріляють. Я гукнув хлопців, сказав: «Ті – праворуч, ви – ліворуч, і починайте працювати». А Сашку зафіксував уламок, наклав турнікет. Ми також почали відстрілюватися. Ті зрозуміли, що почався організований супротив. Я мав телефон і радійку. Телефоную нашій батальйонній евакуації. Пояснюю ситуацію. Домовились, як забрати Сашу. Хлопці кажуть: «Є ще один поранений танкіст. Він там далі». А обстріл триває. Питаю: «Хто піде зі мною?». У всіх очі квадратні. Вони вперше в такому бою! Зголосився один Кіндер. Я йшов попереду. Він – трохи далі: десь у метрах 20-30. Бачу – йде хлопець, падає, встає, знову падає. На ньому чорна куртка танкіста. Обличчя таке «копчене». У щелепі стирчить уламок. Кров тече. Контужений. Я йому: «Друже, ЗСУ! 92-га бригада». А він ледь очі відкриває. Ми перетягли його ближче до посадки. Я почав його перев’язувати. Відправив їх удвох далі, щоб не йти купкою. Пересуваємося так: вони відійшли на 50 метрів, присіли, потім я так само. Так ми й вийшли до наших хлопців. Там на нас очікували, під’їхали на легковій машині. Ми туди завантажили танкіста та відвезли на евакуацію.

– Як ви психологічно справляєтеся після всього цього?

– У цьому потрібно жити. Я читав книжку Франкла, який вижив у концтаборі. Так, вона важка для сприйняття. Але його поради допомагають. Одна якраз і була про те, що не потрібно рахувати дні, а жити в цьому. Це витягує. Також допомагає спілкування з близькими, коли є зв’язок. Ще слухав французьку музику, яку раніше собі завантажив. Та й ситуації ж бувають різні.

Розкажу вам, як ми вивозили 94-річну бабусю (дай Бог, щоб вона досі була живою). Неподалік населеного пункту, де ми стояли, періодично виїжджав їхній танчик і просто розстрілював усе навколо. Під час чергового обстрілу я забіг у двоповерховий будинок. У під’їзді під драбиною був такий закапелок, а там сидить бабулька. Я розумію, що вона напівсліпа та напівглуха. Каже: «Хлопчики, не кидайте мене! Вивезіть у Харків». Думаю, а як же це зробити? І тут до під’їзду забігає жінка і говорить: «Ось на другому поверсі догорає моя квартира». Виявляється, бабуся теж із другого. Цікавлюся, як вона вижила? Відповідає: «Так казали ж під час обстрілу залазити до ванної та перечекати. Так і зробила». Завдяки цьому залишилася живою, тому що її пів квартири знесло снарядом. Жінка збиралася виїхати на машині. Розказала, що біля школи неподалік є авто. Прошу, щоб і бабусю забрали. Питаю її: «А де ваші цінні речі?». Пішла з тією жінкою до того, що залишилося від квартири, і принесла такий вузлик, знаєте, як старі люди збирають? Там іконка і годинник. Усе! Я визирнув. Снаряди ще летіли. Почали ми йти. Бабусі важко – ледь пересувається. Я б узагалі перекинув її через плече й побіг. Вона така маленька, з паличкою, ледь дихає.

Узяли ми з тією жінкою її під руки, підняли й понесли. Треба перейти дорогу – там десь метрів 50. А ми втрьох, ще й бабуся в такому стані. Кажу: «Виконувати мої команди! Якщо впаду, падайте разом зі мною – не сперечатися!». Отак ми бігом-бігом. Бабуся вже охкає. Я її прошу потерпіти. Тільки завернули за школу, чуємо позаду: гуп-гуп! Бабуся стоїть, труситься. Жінка подзвонила, на машині під’їхав хлопець, який їх забрав, та вони вирушили на Харків. Не знаю, що далі було з тією бабусею. Але це була така от перевірка на людяність.

– Що для вас означає ця війна?

– Не тільки для мене, але й для кожного з нас це право на самоствердження. Як людини, нації, держави. Я прекрасно пам’ятаю, як ще у 2008 році в Харкові ми з тренером 9 березня на день народження Тараса Григоровича Шевченка ходили до пам’ятника на мітинг. Тоді «Беркут» нас щитами відштовхував за те, що ми просто стояли із прапорами України. Усіх, хто там був! Сьогодні Харків уже – проукраїнське місто, яке «показало зуби» окупантам.

– Мав відбутися повномасштабний напад, щоб деякі люди «прокинулися» й усвідомили, що вони – українці?

– Напевно, що так. Треба було усвідомити, що ми – нація, а не просто тупі хохли, як нас ображала русня, та сміялася, розказуючи про вуса й сало. Треба було «умитися кров’ю», відчути реальний страх, побачити, що таке ЗСУ і зрозуміти, що наші військові – справжні воїни. Знаєте, нація народжується в крові. Інакше не буває.

Ольга Москалюк

«Погляд часу» №5-2.02.2023