«Будь, прошу, подовше…»

Забрала до себе жити маму. Назавжди. Нічого заздалегідь не вирішуючи, просто одного дня, з одним пакетом. У пакеті – колготки, капці з написом «Кращій бабусі на світі» (подарунок моїх дітей), теплий халат із сорочкою і чомусь наволочка. Мама пакет збирала сама.

Забрала до себе жити маму

Тепер у мене вдома вже три тижні живе старенька дівчинка років чотирьох. Худенька, з білосніжною гулькою на голові, у бавовняних колготках гармошкою на щиколотках. Вона гуляє по коридору, дрібно човгаючи теплими капцями, обережно зупиняється біля порога і високо піднімає ноги, переступаючи невидимі перешкоди. Посміхається собаці в коридорі. Чує невидимих людей і розповідає мені щоденні новини від них. Соромиться і багато спить. Акуратно кусає шоколадку (я увесь час їй підкладаю у кімнату шоколад) і запиває чаєм, притримуючи чашку двома руками – одна рука тремтить. Страшно боїться загубити з тонкої руки обручку, увесь час її перевіряє. Я раптом бачу, яка вона старенька і безпорадна.

Вона просто відпустила себе, втомилася і перестала гратися у дорослу. І довірила повністю, абсолютно, у всіх дрібницях своє життя мені. І найголовніше для неї – коли я вдома. Вона так полегшено видихає, коли я заходжу з вулиці, що я намагаюся надовго не йти.

І я знову щодня варю суп до обіду, як дітям у дитинстві, знову на столі з’явилася вазочка з печивом.

Що я відчуваю? Спочатку – жах. Вона була самостійною, всі три роки після батькової смерті хотіла жити одна. Я її розумію – уперше в житті, у свої вісімдесят мама робила те, що хоче сама.

Цей триклятий вірус зламав мою маму – два місяці вдома зробили свою справу і психіка рухнула. Зараз я відчуваю жалість до цього тендітного Всесвіту, любов і ніжність.

Я прекрасно розумію, якою дорогою ми з нею йдемо. Я дуже хочу, щоб ця дорога була для неї щасливою – з улюбленою дочкою, у теплі і комфорті. З домашніми пиріжками і котлетами. Решта для мами вже не має значення.

У мене є тепер вдома дочка вісімдесяти трьох років і я щаслива, що Бог дав мені можливість зробити її захід сонця щасливим, а своє подальше життя – спокійним, без душевних мук.

Мамо, спасибі, що ти є у мене. Будь, прошу, подовше…

Міла Рубан

 «Уют» №37-9.09.2021

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *