Буду, як тато

Буду, як тато

У квартирі напроти нашої живе сім’я: мама, тато та їхній 10-річний син. Квартиру вони купили недавно й переїхали десь місяць тому, близько познайомитися поки не було нагоди. Але якось мені довелося їхати у ліфті з хлопчиком. Він чемно зупинився біля ліфта й люб’язно пропустив мене вперед, чим, зізнатися, дуже здивував. Коли ж двері ліфта відчинилися на нашому поверсі, він також дозволив мені вийти першою, а потім попросив зачекати. Відшукавши ключі, відчинив наші загальні двері на дві квартири й, чемно сказавши «проходьте», пропустив мене. Погодьтеся, такого хлопчика зустрінеш нечасто.

А зрозумілим усе стало тоді, коли одного разу познайомилася з його татом: хлопчик просто брав приклад із батька, наслідуючи його бездоганно ввічливу поведінку.

7-річний син однієї моєї знайомої на докори та зауваження мами про те, що він зовсім їй не допомагає по господарству, навіть своє ліжко не застеляє та не миє за собою посуд, відповідає: «Чому я маю це робити, якщо тато поводиться так само, а його ти не свариш?» Отже, татові можна, а йому ні?

Ми, жінки, часто скаржимося, що справжніх чоловіків удень зі свічкою не знайдеш. Та коли у нас самих з’являється маленький син, є шанс виховати справжнього чоловіка, щоб потім, як кажуть, невістка подякувала. Але…

Які б виховні методики не застосовували щодо наших дітей, найбільш дієвим та ефективним є особистий приклад батьків. Для хлопчика це насамперед авторитет батька, дядька, тренера тощо, тобто чоловіка, на якого він рівнятиметься і поведінку якого візьме за зразок. Тому якщо ми самі чогось не робимо чи робимо неправильно, не варто чекати від дітей, що вони поводитимуться по-іншому. Адже виховання у сім’ї – це не голослівні повчання, а насамперед особистий приклад. Починати потрібно із себе.

Маргарита Іванівна

FacebookTwitterPinterest