Вічно живи, Будулай!

Будулай
Вічно живи, Будулай!

У цьому році виповнилося 3 роки, як пішов із життя радянський і молдавський актор театру і кіно, театральний режисер, народний артист Молдавської РСР, народний артист СРСР Міхай Єрмолайович Волонтир. 15 вересня 2015 року ЗМІ «вибухнули» повідомленнями про смерть знаменитого актора. В останні роки життя Волонтир став фактично затворником. Він страждав від важкої форми цукрового діабету і хвороба дала ускладнення на очі – 10 місяців повної сліпоти, безліч операцій… Акторові повернули зір, але здоров’я погіршувалося, і на початку 2015 року Волонтир переніс інсульт, а вже у вересні його не стало.

Народився Міхай Волонтир 9 березня 1934 року в селі Глінжени, яке на той час входило до складу Королівства Румунії (нині Молдова). Його батько був лісником у місцевій комуні і з двох років привчив Міхая до праці. Хлопчик доглядав за виділеною йому ділянкою землі в полі і вирощував свій город, пас коней, а вечорами водив їх на водопій.

Як говорив сам Міхай Єрмолайович, він був без тями від коней, але в юнацькому віці став усе частіше дивитися в небо і після школи подав документи в льотне військове училище. Однак Міхая не взяли, поставивши діагноз – плоскостопість. Сам актор був упевнений, що справжня причина зовсім не в плоскостопості, а в тому, що його дід і батько служили в царській армії.

Якщо вже не склалося з кар’єрою військового, Міхай вступив до педагогічного училища і паралельно став працювати учителем у школі села Попоуци Резінського району. Минуло три роки, і в 1955 році молодий чоловік закінчив навчання і отримав посаду завідувача Будинком культури в селі Липча того ж району. Два роки самодіяльності не пройшли даром – акторський талант Волонтира помітили і запросили в Бєльці, у Музично-драматичний театр імені Александрі (зараз це Національний театр імені Васіле Александрі), де актор вступив в навчальну групу.

Увага, мотор!

Міхай Волонтир, у першу чергу, театральний актор і спеціально на кіноекран ніколи не рвався. Його вабили цікаві ролі, а гроші і слава його не приваблювали. І зі світом кіно дружба у нього не складалося.

Волонтир почав зніматися в 1967 році – головна роль Івана Турбінке в картині «Потрібен воротар» стала його дебютом у кіно, але не зробила актора популярним. Наступні ролі йому також слави не принесли, а ось у 1973 році він зіграв головну роль в історико-біографічному фільмі «Дмитро Кантемір» (його озвучував Володимир Костін), за яку Міхай був відзначений Держпремією Молдавської РСР.

Нарешті настав день, коли на Волонтира звернули увагу столичні режисери. Першу справжню популярність у кіно Волонтиру принесла роль прапорщика Олександра Івановича Волентіра (озвучував Микола Губенко). На момент виходу на екран фільму «У зоні особливої уваги» Волонтиру було вже 43 роки. Мужній, підтягнутий, небагатослівний прапорщик немов утілював собою мрії багатьох жінок про надійного й сильному чоловіка, а чоловіча половина глядацької аудиторії захоплювалася його мудрістю, силою і стійкістю. Треба сказати, що професійні військові не могли повірити, що десантника грав чоловік, який навіть в армії не служив.

Ветерани-десантники, які служили в Афганістані, назвали Волонтира «головним прапорщиком ВДВ» і навіть приїжджали до Молдови зустрітися з самим актором.

Усього у фільмографії Волонтира 35 робіт. У театрі він зіграв понад 120 головних ролей, виступав із концертами в театрах, на телебаченні і радіо.

Улюблений для всіх Будулай

Світова слава звалилася на Міхая Волонтира в 1979 році після виходу на екран фільму «Циган» режисера Олександра Бланка. Якби не Клара Лучко, яка заздалегідь була затверджена на роль Клавдії (режисер заявив, що бачить у цій ролі тільки Лучко), ми б знали зовсім іншого Будулая.

З актором на головну роль виникла велика проблема – відповідного Будулая ніяк не могли відшукати. На цю роль пробувалося багато, у тому числі Микола Сліченко, який на той час уже був головним режисером театру «Ромен». Однак він не підійшов, Бланку хотілося чогось іншого, та й «зверху» прийшла вказівка справжніх циган не знімати. Запрошували й Армена Джигарханяна, але він не зміг приїхати на проби. Клара Лучко згадувала: «Будулай – це такий романтичний образ ідеального чоловіка. Ідеального! І почали пробувати. Пробували нескінченну кількість чоловіків, а я з усіма пробувалася, оскільки я вже затверджена. Приїжджали й цигани, і вірмени, і грузини, і хто тільки не приїжджав. І я стала думати сама, судорожно стала думати, кого ж я можу порадити. Кого? І ось так сталося, що до цього я в Молдавії знімалася з Волонтиром Міхаєм у картині «Корінь життя», там за сюжетом я його любила, а він мене не любив […]. Послали йому сценарій, приїхав він на студію і грав – найсмішніше, що він грав на молдавській мові, а я по-російськи з ним. Проте ось те, що він говорив по-молдавськи, у цьому якась незвичність його була, якась загадковість, щось було таке привабливе, і він усім сподобався, і його затвердили».

Коли фільм нарешті вийшов і його показували по телевізору, вулиці радянських міст порожніли, люди здавали навіть квитки в театр тільки для того, щоб подивитися чергову серію «Цигана» і дізнатися про подальшу долю героїв.

Треба сказати, що за один знімальний день Волонтиру збиралися платити 5 рублів, у той час як Кларі Лучко платили 40. Міхай сказав, що буде зніматися безкоштовно і подачок йому не потрібно. «Повинна ж бути гордість у мужика», – сказав він в одному зі своїх інтерв’ю.

І він знімався безкоштовно. Але коли на фільм і акторів упала всенародна слава, у радянських чиновників все-таки прокинулася совість і Волонтиру заплатили хороші гроші за цю роль.

У 1985 році, через шість років, вийшло довгоочікуване продовження – «Повернення Будулая». Чи варто говорити, що після оглушливого успіху цього фільму народний поголос миттєво «одружив» Клару Лучко і Міхая Волонтира. Люди були впевнені, що якщо навіть вони в реальному житті не разом, то роман у них був – це вже абсолютно точно.

Однак в інтерв’ю Волонтир завжди говорив (як і Клара Лучко), що ніякого роману між ними не було – вони просто стали хорошими друзями, а під час зйомок багато спілкувалися, разом купалися, засмагали і при цьому завжди обговорювали спільні сцени.

Для Міхая Волонтира, який на той момент був одружений уже більше двадцяти років, у житті існувала тільки одна жінка – його дружина, з якою він виховував їх спільну доньку Стеллу.

Волонтира багато разів кликали до Москви працювати в столичних театрах, звали за кордон, але він кожного разу відмовлявся, вважаючи за краще грати в рідному театрі міста Бєльці і отримувати крихітну зарплату.

Незабаром на Волонтира обрушилася біда – через ускладнення важкої форми цукрового діабету він почав втрачати зір і залишився один на один зі своєю хворобою. До цього додалася зубожіла без радянських дотацій Молдова, мізерна пенсія і спорожнілі глядацькі крісла в театрі. Як розповідав сам Волонтир в одному зі своїх інтерв’ю, квиток у театр коштував дешевше пачки сигарет, але навіть і тоді людям доводилося вибирати: піти в театр чи купити хліба.

Акторові була потрібна операція, але сам він ніколи б не попросив про допомогу. Про його поганий стан дізналася Клара Лучко, вона ж підняла громадськість і зв’язки: кошти на операцію були зібрані.

Теплі дружні стосунки з Кларою Лучко Волонтир зберіг до самого кінця.

«Судячи з того, що вона допомагала, судячи з того, що він плакав на її похороні, як дитина, – це найвища людська любов. Для цього необов’язково її продовжувати в сімейних або в якихось любовних, або якихось таємних, у готелях, взаєминах. Це абсолютно різні речі, розумієте? Любов людей – вона по-іншому виткана», – вважає актриса Ірина Мірошниченко.

Велику частину часу Волонтир проводив у лікарнях і з ним постійно перебувала його дружина, і він ніколи ні в кого не просив допомоги. У 2010-му році Міхай і Єфросинія відсвяткували золоте весілля, але Волонтир у цей час знаходився в лікарні, йому щойно зробили операцію, тому свята не вийшло. Він переніс, у цілому, вісім операцій. І кожен раз, як тільки йому ставало легше, він повертався на сцену рідного театру.

Друг Міхая Єрмолайовича, головний художник театру Віктор Палій, згадував їхню останню зустріч у лікарні Кишинева, коли Волонтир сказав йому: «Прости мене за все, я вже в дорозі». На той момент він усвідомлював швидку свою кончину.

Два останні місяці актор провів у лікарні. Сусіди спокійно поставилися до того, що до Волонтира знову приїхала швидка і його повезли – адже таке траплялося вже багато разів і він щоразу повертався. Але на цей раз його дружина повернулася одна, і не потрібно було слів – побачивши Єфросинію Олексіївну у світлі ліхтарів, усі відразу зрозуміли, що сталося. А рано вранці вона сиділа на лавці біля будинку і плакала, примовляючи: «Немає більше мого любимого».

«Він гідно і красиво жив, і йшов скритно, не скаржачись, не показуючи себе у важкі хвилини», – говорить із гіркотою Ірина Мірошниченко.

Актор Олексій Нікульніков, який виконав в «Цигані» і «Поверненні Будулая» роль Вані, розповідав, що в один із вечорів йому зовсім випадково попався на екрані цей фільм, йшла перша серія, і потім він дуже погано спав, і всю ніч йому снився той період із його життя. І Будулай, що йде в кінці серії по дорозі, настільки врізався в пам’ять, що Олексій прокинувся, а перед очима у нього – йде вдалину Будулай. У цей же день Нікульніков відчув справжній шок – минулої ночі, 15 вересня 2015 року, не стало Міхая Волонтира.

Прощання з актором проходило в Кишиневі, і в його відкриту труну, у голові, поклали той самий знаменитий капелюх цигана Будулая. Похований актор там же, у Кишиневі, на Центральному (Вірменському) кладовищі.

У Молдавії Волонтира називають найкращим актором XX століття, але на сцену рідного театру Міхай прийшов без гроша в кишені, і пішов із неї не маючи нічого, крім визнання й народної любові.

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *