«Було цікаво, хоча за це грошей не платили…»

Василь Рєзник

Так стверджує про радянське минуле нашої країни засновник робочої династії, лауреат Державної премії СРСР в області науки і техніки, черкасець Василь Рєзник.
25 квітня він відсвяткував 85-річчя. Чоловік усе життя трудився на Черкаському цукрово-рафінадному заводі ім. Фрунзе робітником, паралельно очолюючи парторганізацію своєї ІV зміни і за трудові здобутки був удостоєний найвищих відзнак Радянської держави – орденів Леніна, Великої Жовтневої соціалістичної революції, Трудового Червоного прапора і «Знак пошани».

 Жахи «Нового порядку»

Як і всі діти війни, малий Василько сповна сьорбнув гіркого полину німецько-фашистської окупації, з дитинства пізнавши всі жахи «Нового порядку», що його з допомоги місцевих зрадників встановлювали гітлерівці на Україні.

– Я народився у селі Коврай-2. Тоді це була Полтавська область, Гельмязівський район.

Батько працював у колгоспі конюхом, мати на ланці. У родині нас, дітей, було четверо. Пам’ятаю окупацію, як у село входили німці – на мотоциклах із кулеметами, у касках і я злякався. Це були передові частини. А потім пройшли машини з розвернутим прапором зі свастикою – це я дуже добре пам’ятаю. Німці пішли по хатах – «Матка, млеко, яйка!» І почалася окупація, – згадує Василь Васильович. – У селі з’явилися ті, хто недолюбляв радянську владу, такі пішли у поліцаї. У 1942 році всі, хто організовував колгоспи, були заарештовані поліцаями. У нас на селі було два комуністи – один учитель математики, а інший німецької мови. І їх разом зі старими людьми, що організовували колгосп, направили в Золотоніське гестапо і там розстріляли.

Пам’ятаю окупацію, як у село входили німці – на мотоциклах із кулеметами, у касках і я злякався.
Це були передові частини.
А потім пройшли машини з розвернутим прапором зі свастикою – це я дуже добре пам’ятаю.
Німці пішли по хатах – «Матка, млеко, яйка!»
І почалася окупація, – згадує Василь Васильович.

Цікава історія трапилася з моїм дідом, батьком матері, Рєзником Мартином Миколайовичем. Тоді був поширений стаханівський рух, і він був стаханівцем – більше всіх косив, більше всіх возив, одним словом, працював за трьох… Забрали і його. А в кожному селі з окупаційної влади були староста, поліцаї, перекладач і німець. Коли підходить наступний бранець, німці питають у старости, хто це такий і відправляють на розстріл. Підійшла черга і мого діда, а староста серед заарештованих саме побачив свого брата, розгубився і не зміг нічого сказати. І діда відправили в іншу сторону, до тих, доля яких ще не була визначена, а замість старости поставили поліцая. І як запитали, хто це такий, той сказав, що це простий колгоспник, який більше за всіх працював. І так мій дід врятувався.

– Коли почалася війна, мій батько був призваний до армії. Батько був безграмотний, простий колгоспник. Пам’ятаю, як він нам по складах читав про військові дії в Іспанії. І батько потрапив у котел у Полтавській області. А їм ще й гвинтівки не встигли видати! Потім розповідав, як вони з товаришами сховалися у сараї, підперли зсередини двері і раптом чують: німці! І він був у полоні на території цегельного заводу на вибраному глинищі під Кременчуком. А потім воював на Букринському плацдармі, звільняв Пекарі, під Каневом був поранений. На тому плацдармі також загинув наш односелець дядько Олексій. Після цього батько потрапив у госпіталь у Пирятині та легко поранених відправили доліковуватися додому. А фронт саме проходив по Дніпру, до села надійшов загородзагон і на батька кажуть: «Дезертир!» Так його відправили до Черкас, де він потрапив у штрафну роту. І вони  воювали у районі цукрово-рафінадного заводу, де були поранені, і ми їздили їх провідувати у госпіталь. Як виявилося, тоді я бачив батька в останнє – далі він служив у 373-й стрілецькій дивізії, звільняв Смілу і 25 січня 1944 р. у селі Райгород за Тясмином загинув і там похований у братській могилі.

 Знищений спадок

– Залишилося нас четверо, старшого брата направили на Донбас у ФЗО, – продовжує Василь Васильович. Далі він працював на шахтах, на заводі ім. Сталіна, у прокатному цеху. А я в 1945 році пішов до 5 класу. Ми, підлітки, ходили обірвані, в обмотках, галіфе висіло – таке було у мене смішне синє офіцерське галіфе!

Василь Рєзник
Василь Рєзник – сидить у другому ряду зліва. З черкасцями-Героями Радянського Союзу і Соціалістичної праці.

А в 1946-1947 рр. був страшенний недорід, важкий був рік, і я залишив навчання у школі і з шостого класу пішов працювати прицепником. Для охолодження двигуна не вистачало води, а води треба було багато – які тоді були трактори, радіатор тече! А ми почали орати у кінці березня, працювали вночі, було холодно, періщить дощ зі снігом, а треба брати воду з річки у долині і звідти носити. Поліз за водою і провалився під лід… Закінчив 7 класів, вступив до Золотоніського агрономічного технікуму у Новодмитрівці. Із першого курсу призвали мене в армію. Пішов у Мінськ, у 3-тю школу артилерійської інструментальної розвідки. Став командиром, служив у Німеччині. Демобілізувався у 1954 році – призивався у Полтавській області, а повернувся в щойностворену Черкаську! Поступив на Черкаський цукрово-рафінадний завод. Це був завод із такою революційною історією! Перші робочі сутички і страйки у Російській імперії були саме на Черкаському заводі. Там навіть є таке місце – Красний двір. Завод був запущений у 1854 році, і тоді йому виповнювалося сторіччя.

Спочатку Василь працював завантажувачем головних центрофуг.

– Ви такого цукру, напевне, і не бачили. Це був цукор кусковий, що не вгризеш. Він міг дуже довго зберігатись і його відправляли на північ. А потім за рекомендацією комсомолу мене направили помічником варщика цукру. Часто було таке, що не мали куди відвантажувати цукор, і доводилося штабелювати по 6 мішків і так доти, поки вагони не дадуть. Зупинити виробництво неможливо, цикл був безперервний. І такі були завзяті, що не рахувалися ні з чим – йшли і робили! Було і таке, що на першій зміні захворів апаратник, і я його заміняв. А варити цукор – це не так уже й просто! І так я по дві зміни підряд працював! То директор якось зустрів і заборонив: «Не гоже так себе експлуатувати!» Також тоді потрібно було допомагати сільському господарству. Бувало, відпрацювали зміну – і в Червону Слободу, буряки сапати.

Співрозмовник з ентузіазмом ділиться премудростями своєї улюбленої справи життя і показує вирощений ним цукровий кристал:

– Цікаво, як все починалося – раніше цукор варили вручну до певної густоти, на нашій мові до 73 брікса, де цифрове значення – цукроза, а інше – то вода. У Балаклеї був завод і якось один майстер, що варив цукор, проспав і як глянув – а там кристал випав. І з того часу цукор почали варити на кристал. А раніше згущували, заливали у форми, цукор відстоювався і сам кристалізувався. Ось у мене є така пам’ять від заводу – кристал. Опускаєш його у розчин певної густини і він там росте. Отакий, як у мене, росте десь рік.

А у вихідні дні завод надавав автобус і ми їздили на екскурсії по місцях бойової слави, на інші заводи, подорожували до інших міст по Дніпру катером і ракетою. У нас навіть і своя газета була – «Черкаський рафінадник». Був і свій музей історії заводу.

Василь Васильович із ностальгією згадує минулі часи:

– Тоді у пошані були не депутатські династії, як сьогодні, а робочі, – говорить ветеран. Він сам був засновником такої династії. – Моя дружина теж із заводу, тут працював і мій син. Напевно, працювали б і онуки, та мого рідного заводу уже давно немає.

– Образливо не тільки мені, а й моєму поколінню, – з сумом говорить старий робітник. – Коли обпльовують усе, що було хорошого, що навпаки потрібно було звідти взяти. Ось на нашому заводі спочатку працювало до 5 тис. людей. Автоматизували виробництво і залишилося 1200 осіб, але ж ці люди не пішли по базарах, не розбіглися по всьому світу по чужинах, не поповнили ряди армії безробітних, не стали «зайвими».

– Образливо не тільки мені, а й моєму поколінню, – з сумом говорить старий робітник. – Коли обпльовують усе, що було хорошого, що навпаки потрібно було звідти взяти. Ось на нашому заводі спочатку працювало до 5 тис. людей. Автоматизували виробництво і залишилося 1200 осіб, але ж ці люди не пішли по базарах, не розбіглися по всьому світу по чужинах, не поповнили ряди армії безробітних, не стали «зайвими».
Руїни Городищенського сахарного завода
Руїни Городищенського сахарного завода

А тепер ані заводів немає, ані житла, ані медицини, ані освіти для народу – все тільки для багатіїв, що забагатіли на народному горі, пограбувавши безцінний спадок, створений простими трударями!

«Тоді було цікаво, хоча за це грошей не платили», – впевнений співрозмовник.

Генадій Сноз

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest