«Це пам’ять, біль, страх, жах, сльози і муки…»

 Ірма Вітовська, Війна
«Це пам’ять, біль, страх, жах, сльози і муки…»

«Погляд часу» №22-2019

Відома українська актриса Ірма Вітовська розповіла зворушливу історію своєї родини, яку покалічила війна.

«Мій прадід (батько діда і також маминого батька), Овсієнко Данило, був одним із тих «чорносвиток» або «чорножупанників», про яких писав Довженко. Уродженець с. Стечанка (зараз це Чорнобильська зона, 12 км до Чорнобиля. Село згоріло…) був мобілізований до лав радянської армії з лопатою, якою за 8 років до того, закопував 4-х дітей своїх, померлих у голодовку (як казав мій дід, що вижив, із 7-ми, вижило 3) і з тією ж лопатою його та багатьох «хахлов» (як сказав Жуков: «Больше положим, меньше в Сибирь сошлем»), пішов воювати, воював, зник безвісти (або втонув при форсуванні Дніпра –невідомо…). Прабабуся і діти шукали, але тиша. Зник назавжди Овсієнко Данило…

Його син, мій дід Борис не воював, бо був неповнолітнім. По війні служив у Латвії, де познайомився з моєю бабусею Надією, яка з 1927 року жила там, після того як розкуркулили та розстріляли її батька Сидора просто на конюшні, бо коней любив і захищав як міг. Було це у сусідній Росії, Псковській області. Збудував він там школу та клуб, фондував сільського лікаря та його сім’ю… Його дружина була латвійкою і померла, коли бабусі не було ще 2-х років, тож у 27-му її латвійська родина якось змогла забрати дітей, бабусю та її брата Андрія. Андрія в 41-му (після окупації, але як совєти називали «звільнення» Латвії) забрали до армії. Воював.

Поранений був під Братиславою. Мав багато нагород. Радянську владу не любив до смерті. Воював за людей.

Бабуся була молодою дівчиною і мало що розповідала про ту війну… Єдине це те, що готувала для партизан.

«Це зараз я розумію, що партизани в Латвії були «Лісові брати» і, мабуть, тому мало розповідала, бо час був такий».

Брат мого діда, батька мого тата, Вітовського Михайла, Іван був мобілізований уже у Західній Україні, село Медуха Галицького району, у час, коли фронт проходив уже там і котився у напрямку Берліна. Там йому вдалось зникнути і якось з американцями та його майбутньою дружиною (дівчиною, що вивезли на роботи гітлерівці з Полтавщини) дістатись до Канади, де і прожив усе життя. А для родини теж «зник безвісти». Батьки так і не побачили його більше… Лише за Горбачова мій дід Михайло побачився з ним. Навіть літав до Канади.

Мій дід був підлітком у війну, але бігав зв’язковим у хлопців з лісу, у бандерівців. Ось так.

А баба моя Іванка була ще мала, але теж бігала з дітьми навколо села і патронувала та здіймала галас чи на «німців», чи на «совєти». Казала, що есесівці та енкаведисти, то те саме, тільки мовлять різно…

А прості солдати були різні. Пам’ятає і шоколад та апельсин, що вперше спробувала від німецького солдата, і великий кусень хліба з горою тушонки від радянського (вперше те слово «тушонка» від нього почула, але засмакувало), а ще як її бабуся рятувала родину євреїв із дітьми, котрі втекли з лісу, де їх мали знищити…

Війна – не весела прогулянка на танках із «можем павтаріть»… Це пам’ять, біль, страх, жах сльози і муки… Це іспит залишитись людиною! І це катівня, катівня мрій, любові, дружби, родини, дитячого сміху, материнських сердець… Усіх! Усього світу… біль».

Ірма Вітовська-Ванца

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *