Чи легко було збирати колоски?

Чи легко було збирати колоски
Чи легко було збирати колоски?

«Погляд часу» №11-2019

Я належу до молодшого покоління трудівників тилу, яких прийнято називати «діти війни». Коли почалася Велика Вітчизняна війна, мені було 9 років. Родина наша жила в селі. На початку війни батько був мобілізований у ряди Червоної Армії, а в 1943 році загинув. А ми опинилися поруч із лінією фронту. Я до цих пір пам’ятаю, як ішов бій, що знаходився від нас у 20 км. Здавалося, що величезним полум’ям палало саме небо, стояв моторошний гул, гуркіт, начебто гримить грім, але не природний, не справжній, а якийсь дивний і незрозумілий, немов земля розколюється навпіл. Приблизно через добу усе притихло й есесівці стали захоплювати села, грабувати й убивати людей. Плітки про це швидко поширилися, і мати прийняла рішення тікати звідси. І ми пішли глухими лісовими дорогами (шосе бомбили) з рюкзаками за спиною на схід. Іти, звичайно, було дуже непросто. У будь-яку погоду вставали в 5 годин ранку, і – уперед… Жителі сіл, через які ми проходили, пускали на нічліг, напували, годували, ділилися, чим могли. І за це щиросердечне тепло хочеться їм до землі поклонитися й сказати: «Спасибі вам, люди».

До цих пір сняться потужні хвойні ліси, йдуть кудись у небо вікові ялини, сосни стіною стоять. Потім вони змінюються світлими перелісками з берізками й лугами, галявинами ягід і квітів, на зорі співають птахи, але гул літаків нагадує, що іде війна.

І я ніколи не зможу забути, як ми потрапили під обстріл німецького снайпера. Літак летів над селом так низько, що видно було обличчя німецького льотчика, а з літака строчив кулемет. Ми лежали в канаві, накривши голови травою. І ось, коли літак пролетів, з жахом побачили, що ворота будинку, біля якого ми ховалися, перетворилися в решето, вони були наскрізь прошиті чис-

ленними кулями. От тоді мені по-справжньому стало страшно й моторошно, адже смерть була буквально за два кроки від нас, не в переносному, а в буквальному значенні слова. І врятувала нас чиста випадковість.

Моя мати, як агроном, отримала призначення і ми опинилися на кордоні з Казахстаном.

Улітку 1942 р., коли мені було 10 років, усі діти мого віку пішли працювати в колгосп, і я, звичайно, разом з усіма. Насамперед нам сподобалося, що там годують. Вранці дають чай із хлібом, в обід – тарілку супу, увечері – кашу. Тому треба було брати із собою чашку, ложку, кухоль.

Що ми, діти війни, могли робити в колгоспі? А працювали, що дорослі, за деяким виключенням, звичайно. Працювали щодня, без вихідних. Щоб заробити трудодень, треба було виконати норму дорослої людини. Режим й дисципліна були єдині для всіх.

Досить часто, коли говорять про трудівників тилу, доводиться чути: «Ну що ж ви у вашому віці могли робити в колгоспі? Ну, колоски збирали?» Так, звичайно, і колоски теж. Давайте на хвилинку уявимо сучасну дитину 10-12 років. А що, якби їй дали мішок і запропонували з 8 ранку до 8 вечора (з перервами на обід, звичайно) ходити по полю, безупинно нагинаючись, з вантажем за спиною?

І все це під палючим сонцем, при температурі + 45-50, коли дме теплий вітер з пустелі Гобі. Нестерпно хочеться пити, і ти йдеш, висунувши язик… А не йти не можна, усі, хто поруч, ідуть уперед і вперед, усі чекають, коли ланкова скаже: «Привал». Тільки тоді можна буде зупинитися й подивитися в небо…

Серед нас були діти місцевого населення й евакуйовані, із блокадного Ленінграда, діти різних національностей: росіяни, казахи, українці, євреї й ін. Ми жили дружною, великою родиною. Писали листи на фронт, в’язали вовняні шкарпетки, рукавиці, відправляли посилки бійцям Червоної Армії.

До школи ми приходили не до початку занять, а набагато раніше, вчилися не до 13.00, а до 11 години дня, складали у дворі свої портфелі й починали бігати, грати у доганялки, третій зайвий, у м’яч і т. д. Тепер, коли я все це згадую, мені здається, що у ті роки всі люди жили однією мрією про Велику Перемогу. Самовідданість стала особливістю духовної атмосфери всього суспільства від малого до великого. У будь-якому разі у моєму житті такого безоглядного, такого нестримного прагнення до однієї мети більше не було. І за все це величезне спасибі нашій Великій Перемозі, всім учасникам Великої Вітчизняної війни.

Мельник В. А.

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *