Чужi сльози

Чужi сльози

Нещодавно, повертаючись із Рівного до Києва, заїхала у невелике житомирське село неподалік автотраси. Купила у сільмазі морозиво, воду та прилаштувалася на лавочці під крислатим кленом. Бабуся, яка на ній сиділа, привітно привітавшись, поцікавилася, чи здалеку їду?

Знаючи, як не вистачає старим людям спілкування, я на відповідь не скупилася: розповіла, де була, що бачила… Ми ще трохи поговорили. Мешкає моя нова знайома через десяток хат від магазину. Прийшла у центр купити хліба, тепер перепочиває перед «далекою» дорогою додому.

– Може, такої спеки варто було попросити когось із молодих за хлібом сходити? – зауважила я.

– Сама живу. Сусіди переважно мого віку, трапляється, що я їм продукти купую. Щоправда, межує зі мною нестаре подружжя. Та недобрі вони люди… Багаті…

Вона зітхнула. А я не втрималася, запитала: невже і хліба старій людині не куплять?

Із гіркотою, але без злоби та ненависті вилила мені старенька душу. Ображають її сусіди, зневажають. Поводяться так, наче демонструють: ми господарі життя, а ти, бабо, ніхто. Частину її городу захопили, послід від гусей (тримають їх майже сотню!) просто під її вікнами скидають – дихати, особливо у спеку, нічим. Кури сусідські на її город, як на пасовище, ходять. Полуниці, якими так тішилася старенька (там діляночка – на дві склянки ягід, більшу впорати несила) і навколо яких вона таку-сяку загородку зробила, вони таки склювали. Що вже казати про інше зело – що від птахів залишиться, тому й радіє. Багатіють сусіди, розширяються. Які там будівельні норми? Звели новий гараж впритул до паркану, водостоки від нього зробили так, що у дощ у старенької замість подвір’я – озеро. Вона бідкається – сусіди сміються. Ніколи й пальцем не кивнуть, щоб допомогти самотній жінці. А вчора увесь вечір проплакала… Наловив сусід риби, виставив у дворі в тазу. Кицька старенької підійшла, почала лапкою рибину ловити. Господар обійстя щосили вдарив тварину ногою та гаркнув на всю вулицю: «Коли ти вже разом зі своєю хазяйкою здохнеш?» Невдовзі сина, каже старенька, одружують, то, мабуть, кортить на її ділянці молодим хороми збудувати. Вже й не стидаються таке казати…

Скаржитися? Кому? Голова сільради із сусідом товаришує. То сказав, як щось не подобається, хай жінка винаймає юриста та звертається до суду. У вісімдесят із гаком років судитися? От і лишається пенсіонерці плакати та просити Бога, аби швидше до себе забрав.

Скаржитися? Кому? Голова сільради із сусідом товаришує.
То сказав, як щось не подобається, хай жінка винаймає юриста та звертається до суду.
У вісімдесят із гаком років судитися?
От і лишається пенсіонерці плакати та просити Бога, аби швидше до себе забрав.

Але найбільше пече їй те, що, як була при силі, нинішнім кривдникам ой як потрібна була, другою мамою називали. Переїхали вони у це село років двадцять тому з інших країв після того, як повінь залишила їх із двома маленькими дітками без даху над головою. Купили стареньку мазанку без опалення, без вигід. Поки на ноги ставали – дуже бідували. Сусідка їм від щирого серця допомагала: городиною, яйцями та свіжиною ділилася. Діточок гляділа – бувало, коли батьки їздили до Польщі торгувати, малеча у неї тижнями жила. Вона і годувала, і прала їм, і на ставок купатися водила. А як гроші молодому подружжю позичала, то часто борг пробачала, жартувала: «Як розбагатієте, на Канари мене звозите». От такі тепер має «Канари»… Розкрутилися, пішла у них торгівля, вирішили, що запаніли, то сусідка їм уже не рівня. А насправді це недобре, як кажуть люди, «безпородне» нутро з них полізло, приховуване до часу.

Я бачила, як крає серце старенькій жінці сусідська невдячність. Чим могла їй зарадити? Лише добрим словом, одвічним: «Бог усе бачить і віддячить по заслузі…» Поїхала далі, а на серці – неспокій, у душі – гіркота, наче це мене образили. Згадалося, як одна моя знайома казала: «Часом здається, що люди стають гірше тварин. Ті ж інстинкти: урвати більший шматок для себе, будь-що задовольнити свою потребу». Мені подумалося: неправильно тварин порівнювати із такими людьми. Скільки переповідано історій про відданість і самопожертву звірів, вони не вміють принижувати, зловтішатися.

«Бог усе бачить і віддячить по заслузі…»
Поїхала далі, а на серці – неспокій, у душі – гіркота, наче це мене образили.

А що ж сталося з тими людьми? Чому можуть збиткуватися над слабшим, не відчуваючи найменших докорів сумління? Відповідь на це запитання у кожного буде своя. Але не заперечне одне: вони думають, що з часом усе зітреться, все забудеться, навіть гріх. Та чи забудеться?

Існує неписаний життєвий закон: скільки добра зробив ти людям, стільки й повернеться. І навпаки: скільки заподіяв зла, стільки чекає на тебе чи на твоїх дітей чи онуків. І як би не змінювався світ, завжди існуватимуть незаперечні істини, зневажати які не дано нікому. Одна з них – старість треба поважати. На жаль, темні душею про це не думають. У них один клопіт – збагачуйся. Греби, відштовхуй геть усе, що стоїть на заваді твоєму зиску, підминай під себе, обманюй, не жаліючи нікого. Бо такий нині світ – шанують за гроші, за багатство. Ось філософія, яку чимало хто сповідує сьогодні. Дбати про самотню сусідку? А яка з цього користь, що з неї візьмеш?

Не болять сусідам біди старої жінки. Не замислюються вони над тим, що батьки вчать дітей своїм прикладом. Може статися так, що колись так само бездушно поводитимуться із ними їхні син та дочка. А вони гадатимуть, звідки у їхніх нащадках така жорстокість? Чи здогадаються, що повернулися до них чиїсь сльози?

Устіна Гречанюк.

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber