Де тепер ті Йвани?

Де тепер ті Йвани?

Баба Ірина натягнула на ноги ще, як колись казали, довоєнні валянки і поглянула у закуток біля дверей. Там усе ще лежали Йванові капці, старі та зашкарублі, вкриті пилом, бо ж і років минуло – ой, скільки ж років?! Ось навесні буде сім…

Сім років немає Йвана, а капці все стоять у закутку, ніби прийде він зі свого «дежурства», візьме їх до рук та знову вакцуватиме оливою і якусь м’якеньку ганчірку в баби проситиме. І ганчірку знайшла б, і оливи налила б, аби прийшов.

«Та що ж я!? Ніби розумію та усвідомлюю, що він уже на тому світі, а все сподіваюся. Господи, недарма ж кажуть, що надія помирає останньою. Певно, зі мною до гробу піде і надія, і капці Йванові. Чи, може, діти з внуками повикидають те лахміття й не дивитимуться?.. Якісь сумні думки лізуть до голови. І так уже як камінь та голова, така важка, а ще сьогодні опівночі прокинулася, ніби хто стукав у шибку, поглянула, бо вже давно нічого не боюсь, війну та голод переживши, а там ніби Йван молодий зазирає. Чи то просто тінь од місяця впала, чи то приверзлося щось, та так чітко Йвана побачила, ніби перед собою. Мабуть, по мене прийшов. Та не хочу я за тобою, Йване, ще йти. І сама в хаті, і голова, як обценьками, стиснута, і руки вже не слухаються, та ще не все зробила я, певно, на цій землі. Може, правнуків не побавила абощо?» – говорила сама з собою, змахуючи пил із дідових капців. Бо хто його знає: а може, і спитає потім, чи на цьому, чи на тому світі, чому так до його взувачки нешанобливо ставилася.

«А до правнуків дорога довга, – так внучка відповідає та й сміється: – Бабо Іро, навіщо мені ті діти зараз? Я ще скрізь не набувалася, не скрізь себе показала та й на інших не надивилась. А кавалери… Та є… Але ж хіба тепер то кавалери?! Усе за спідницею хочуть сховатися. То не наш дід Іван».

Баба слухала-слухала внучку та підтакувала: «От Йван – то був парубок на всеньке село, ні мами, ні тата, ні припічки, ні хати, не те, що теперішні «мерседеси». Сам вивчився у ремісничому училищі, потім, не чекаючи підмоги, знайшов роботу. І не шукав найлегшої – де траплялось, там і працював. А мені, молодій, ні під час женихання, ні після не дав важкого до рук узяти. Усе сам: дітей колихав, їсти міг зварити так, що жодна жінка у нас на кутку не зварить. Та де тепер ті Йвани?» – сама себе запитувала старенька, дибаючи до сусідньої вулиці.

Саме внучка сьогодні не давала їй спокою. Та й Іван чогось так проти місяця до хати просився, щось не до добра. А внучка на всі свята, празникові та державні, листівки надсилала, то з Берліна, то з Франції – де була, звідтам і слала. Вона журналісткою працює аж у Києві. Розумна, тішить бабу на старості. От правнуків би дочекатися та й іти до діда. Бо чогось серце все так болить за ту дитину. А цьогоріч і свята Новорічні минули, і Різдво он із сусідкою, бабою Валькою, відгуляли, а поштова скринька, що ген на тому стовпі, порожня. От і душа тривожиться.

Сніг ліпив в обличчя, вітер намагався стягнути чорну хустку з голови, а баба прикривала очі від снігової завірюхи і повільно, але з якоюсь скаженою наполегливістю йшла вперед. Ось і знайома хата, світло ще горить.

«Не спить, слава Богу», – подумала та й почала гатити у двері.

– Ольго, відчини. То баба Ірина до тебе, – гепала у старі, але міцні двері (у селі дзвоників, як у доньки у квартирі, не було). Ольга трохи глухувата, та добре, що хоч така є, комусь же треба пошту розносити. Старі вже ледве з хати виходять, не те, що в село йти. От і сьогодні, якби не та тривога, сиділа б собі на дивані та й телевізор дивилася, може, щось гарне покажуть. Ні, не сидиться, муляє щось. Змерзла вже біля хати тупцювати, а Ольга… Заснула чи що там таке…

Уже думала йти назад, як двері відчинились. Із них виглянула скуйовджена голова із заспаними очима:

– Ой, Боженьку! Бабо Іро, чого ви вночі вештаєтеся? Ви вже з півроку з хати не виходите, а до мене чого прийшли? Та заходьте, заходьте, – уже ширше відчинила двері та запросила до помешкання.

Баба стріпнула на порозі валянки, зсунула хустку на плечі та поволі зайшла.

– Щось мені, Ольго, не спиться. Не отримала ти листа до мене чи хоч якоїсь листівки? Бо діти не приїжджали, а внучка ген-ген іще на Покрову писала. Нервується баба, – вже з якоюсь надією зазирала стара у ті заспані очі листоноші.

– Бабо Іро, ви що, відьма якась? Учора надійшов лист, та погода така, що з хати не хотілося виходити, думала перечекати, – і витягнула зі старої синьої сумки білий конверт. Старенька й не думала чекати, поки додому прийде. Швидко розірвала той конверт і витягнула з нього листівку.

– Із Греції, – видихнула. – Пише, що відпочиває, бо ж тепло там, заслужила. А ще пише, що кавалера знайшла, точно такого, як мій Іван, – і засяяла на обличчі усмішка.

– Тепер уже скоро і до Йвана можна, але хай іще трохи поживу, погуляю на хрестинах правнучки чи правнука… – сказала сама до себе та й повернулася обличчям до темної засніженої вулиці, до Господа Бога та до свого Йвана.

Тетяна Безушко-Граб

FacebookTwitterPinterest