Десять років каторги за любов з першого погляду

любов з першого погляду
Десять років каторги за любов з першого погляду

Їхнє кохання народилось у той час, коли за звичайний зустрічний погляд очей радянського солдата з іноземкою карали розстрілом або у кращому випадку – каторгою.
Йому навіть у голову не приходила думка, що за любов з першого погляду доведеться заплатити таку високу ціну. Але ні звіряче поводження людей у погонах, ні жорстокий режим того часу не змогли вбити ту любов, яку радянський лейтенант беріг усе своє життя.

…Після закінчення війни у 1947 році командир дивізії направив Івана до Угорщини у невеличке містечко на Дунаї. Йому доручили солдатів, зброю і наказали дивитися за порядком – особливий контроль вести за центральним вокзалом. Його комендатура розташовувалася по сусідству з будинком, у якому жила угорська сім’я і юна красуня, що сподобалась лейтенанту.

Коли вони вперше зустрілись – їй було 18, а йому – 25. Молода кароока угорська дівчина запала у душу Іванові з першого погляду. Він звернув увагу на її гнучкий стан і довгу до пояса косу. Дівчина полола квітник. За якийсь час їхні погляди пересіклись і на мить застигли. Хлопець втратив спокій.

…Він називав її просто – Марія, бо її угорське ім’я було трохи схоже на українське. Іван не знав угорської мови, а Марія російської. Але це не стало на заваді молодим людям. Вони розуміли одне одного з півпогляду. Між ними зародилася любов. Батьки Марії не були проти цього спілкування. Через півроку дівчина відчула, що народить дитину. Стали готуватись до весілля. Закохані поїхали до Будапешта у радянське посольство просити дозволу на узаконення шлюбу і виїзд до Радянського Союзу. Але у посольстві Івана звинуватили у шпигунстві, і винесли вирок: за «ізмєну Родіни – расстрел»!

– За що мені розстріл? – допитувався хлопець.

– За любов! – сердито гаркнув чекіст. – Ти – «предатель»!

Його посадили в одиночну камеру і щодень водили на допит. Угорка, стоячи на колінах, молила у працівників-представників СРСР в Угорщині про дозвіл на останнє побачення з коханим. Але їй сказали, щоб вона більше не приходила – завтра її Івана буде розстріляно. Її благання виявились марними. Марія не вірила почутому. Наступного дня вона знову з’явилась біля посольства.

– Чого тут вештаєшся?! Твого жениха вже нема живого, можеш його пом’янути!– гримнувши перед самим носом масивними дверима, заверещав жирнючий дядько в погонах. Марія не знала, що далі їй робити. Всі її плани і мрії доля перекреслила раз і назавжди. Але дитя, яке вона носила під серцем, додавало їй сили жити далі. Вона жила надією, що все-таки колись зустрінеться зі своїм коханим.

…Івана допитували кожен день, як запеклого злочинця. Його звинувачували у шпигунстві, зраді Батьківщини, примушували підписувати якісь папери, до яких він не мав жодного стосунку. Але найбільше їх цікавило: для чого радянський лейтенант хотів одружитися на іноземці. В одиночній камері знущались як могли: били металевими предметами по голові. Через місяць нелюдських знущань і побоїв, винесли вирок – розстріл. Але згодом на суді пом’якшили покарання і замінили десятьма роками каторги на Колимі.

Івана везли на Колиму майже три тижні. Його «помістили в одиничну камеру, як особливо небезпечного злочинця. Дехто із засуджених не витримував знущання у таких камерах і душилися від нестачі кисню чи втрачали розум. За той час у тому поїзді знайшли свою смерть близько півтисячі засуджених. Їх ніхто не рахував – тіла викидали просто з поїзда. Іван вижив тільки тому, що мав велике бажання обов’язково зустрітись коли-небудь із Марією, яка носила під серцем його дитину. Він жив мріями. Коли вдавалося заснути – перед очима бачив свою кохану: щасливу й усміхнену, яка тримає на руках немовлятко. Жаль, що у снах він не знав, батьком кого він став: сина чи доньки. Не раз йому снилася їхня зустріч. І лише через сорок років Іван знатиме, що Марія народила йому доньку, і здійсниться його найзаповітніша мрія – зустріч із Марією.

У 1957 році Іван із каторги повернувся додому. Він ще не встиг вийти з вагона, як люди у формі силоміць повели його до місцевого відділення міліції, де сказали: «Ми тобі даємо 10 днів. За цей час ти маєш знайти наречену й одружитись. І не думай шукати Марію… А якщо ні, Колима – твій рідний дім. Час пішов!»

Здавалося б, усі страхіття закінчилися, але вони продовжували і далі переслідувати Івана. Де за такий короткий час знайти ту, котра погодиться вийти заміж за зека, який «відмотав» на зоні 10 років? Іван не пам’ятає, як йому вдалося вмовити свою сусідку Варвару вийти за нього заміж? Але все-таки у десятиденний термін колишній зек вклався. Весілля відбулося, але любові до своєї дружини Іван не відчував ніколи, хоча разом прожили тридцять із хвостиком років і виховали дітей. Чоловік намагався у свою душу вкласти бодай крапельку любові до дружини, хоча б за те, що вона погодилася вийти за нього заміж і народила йому синів. Але як Іван не старався – нічого не вийшло. Адже серцю не накажеш, і силоміць милим не будеш.

Життя тривало. Здавалося, що всі негаразди і страшне минуле давно уже позаду. Але де там? Івана постійно переслідували кадебешники. На роботі у керівництва випитували, чим цікавиться «ізмєннік Родіни», куди ходить, хто його друзі.

…Минали роки. Думки краяли душу чоловікові, що десь живе його перша любов, яка народила від нього дитя, за яку він залишив свої найкращі молоді роки на Колимі, де сніги Сибіру не охолодили почуття Івана до Марії, а ще більше зміцнили. Він навіть не наважився розповісти своїй дружині Варварі про своє минуле, про те бажання, яке жевріло у його душі – боявся образити людину, яка на це не заслуговувала. Варвара померла, так ніколи й не дізнавшись правду про свого чоловіка, який беріг свою таємницю за сімома замками. Адже дорога до його серця була закрита для всіх. Лише вузенька стежина, обсаджена квітами любові, не заросла тернами, а чекала на Марію.

І ось на початку 90-х рр. після розвалу Союзу Іван ризикнув звернутися до Міжнародного Червоного Хреста, щоб розшукати Марію. Згодом прийшла відповідь: сім’я, яку розшукує Іван, давно виїхала до Будапешта, але куди саме – не знають. Із року в рік чоловік не давав спокою людям у посольстві. А йому все радили чекати, чекати… Уже й потроху почала згасати надія. Аж раптом задзвонив телефон. Іван Іванович підняв трубку, і від почутого аж дух перехопило: «Ми знайшли вашу Марію. Зараз із вами будуть розмовляти з Будапешта…» Перекладачка сказала, що біля неї стоїть Марія і його дочка. Плакали всі: і Марія з дочкою, й Іван Іванович. А потім почувся у слухавці крик: «Тато, тато!»

…Через місяць Іван Іванович зустрівся з Марією і дочкою на угорській землі. І хоч минуло 40 років, як закохані не бачились – вони впізнали одне одного і були щасливі, як колись.

Іван Іванович із Марією вирішили хоч на схилі літ бути разом – готувались до весілля, щоб узаконити свій шлюб. Марія навіть погодилась із чоловіком їхати жити у колишній Союз. Усе було готове до церемонії, залишалось менше місяця.

І раптом… Серце Марії зупинилось. Зла доля переслідувала все життя Івана та Марію і не дала їм бути разом. Але він все одно щасливий, хоча живе лише минулим.

Галина Оліферчук

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *