«Дядя Вітя» віддав війську кабана – щоб наблизити перемогу»

Кожен на своєму місці з дня на день, невпинно маємо робити свою роботу для опору ворогу, для його здолання. Для перемоги. Бо, як мовиться, крапля камінь точить. І своєю завзятістю ми, українці, неодмінно розлупаємо, як казав Великий Каменяр, сю скалу – і ні жар, ні холод не спинять нас. У цьому переконався після чергового спілкування з багатьма нашими співвітчизниками.

Все для перемоги
Мій кабан додасть сил хлопцям воювати!

«Дядя Вітя» (так усі його кличуть у цьому селі Волочиського району) – пенсіонер, за його плечима 75 років. Дорослі діти живуть у місті, а він, попри поважний вік, займається господаркою. Разом із дружиною вигодували нівроку кабана – потягнув на 120 кг. Кілька днів тому господар закликав сусідів і попросив пустити свого вепра на сало. А коли цю справу зробили, разом із хлопцями повантажив свіжину у ним же замовлене авто, яке повезло її… нашим воїнам на фронт.

– Я запитав «дядю Вітю», чи не жаль йому прощатися зі своєю свинею, адже стільки сил і коштів потратив на догляд за нею. – А дідусь відповів: «Нітрохи не шкода! Мій кабан додасть сил нашим хлопцям воювати! Не кожного ж дня їм їсти макарони з тушонкою…» І ще дядя Вітя сказав, що таким було їхнє спільне з дружиною рішення.

Ось і вся історія. Дуже, як на мене, показова. Андрій принагідно підрахував: якби цей пенсіонер здав свого кабана заготівельникам, заробив би щонайменше 10 тис. гривень. А якби м’ясо-сало вивіз на базар, вторгував би ще більше. Але для «дяді Віті» важливими були не гроші.

«Нєблагонадьожная»

Так сталося, що сестра і племінниця пані Марії, техпрацівниці навчального закладу одного з райцентрів неподалік Львова, довгий час живуть у Білорусі. Вкоренилися там, але майже щороку навідуються у рідні краї. Нині дуже переживають через те, що коїться в Україні. Чи не щодня дзвонять до родини: «Як ви там? Чи живі-здорові?».

Позавчора сестра пані Марії зателефонувала знову. Із сумними нотками у голосі сказала, що її доньку вигнали з роботи…

Донедавна Оксана працювала на телебаченні. Готувала рекламні ролики. У колективі її поважали і колеги, і начальство. Все кардинально змінилося в один момент.

Щоби бодай морально підтримати українців, власну аватарку в соцмережах Оксана прикрасила синьо-жовтим прапором. Реакція не забарилася: коли наступного дня вона пішла на роботу, в офіс її не пропустили. Своє рішення начальство пояснило одним словом: «нєблагонадьожная»!

Оксана тепер шукає іншу роботу. З «вовчим квитком», який отримала через солідарність з Україною, зробити їй це буде складно.

У ресторан – на благодійні обіди

Довжелезна черга, яка повернула мене у радянські часи, цього разу, навпаки, потішила. Люди, здебільшого пенсіонери, розтягнулися вервечкою не, як колись, по масло-сметану – прийшли на пошту платити за використані газ, світло, воду. Терпляче стояли одне за одним, обговорювали останні загальнодержавні та місцеві вісті. Переглядали, чи всі квитанції на місці. І не нарікали, як донедавна, що «рахівницею у наші молоді літа рахували швидше, ніж нині на комп’ютері». Жаліли дівчат біля каси, які через великий наплив людей ледь не падають з ніг.

Вони не просто споживачі комунальних послуг. Вони – свідомі громадяни. Розрахуються з державою – значить, підтримують її.

А ось уже вулична картинка. Популярний ресторан у центрі міста, куди ще два місяці тому замовлення на забави приймали на пів року вперед. Нині біля дверей зовсім інший контингент відвідувачів, явно не тутешніх. Звідки вони – легко здогадатися. На це вказує прикріплена при вході табличка: «Обіди для біженців! Безкоштовно».

Перестріває знайома і переповідає хатні новини: годину тому завершила пекти для воїнів булочки з м’ясом. Сусідка натомість пекла для них «пляцки».

– Допомагала мені моя чотирирічна Катруся, – радо каже Мирослава. – Більше, може, заважала – але я так за свою дитину рада!

Ну і ще один приклад місцевої самоорганізації. Жителі невеличкого села на берегах Золотої Липи створили у соцмережах віртуальну групу «Давайте зробим позитив!». Спілкуються в ній не про дрібниці. Розмова серйозна. Сповіщають односельців про повітряну тривогу і її відміну. Про біженців, яких прийняли у себе. За лічені хвилини вирішують, у кого вдома є зайва ковдра для них, чи не потрібно їм продуктів і яких саме. Вчителі запрошують приїжджих дітей до своєї школи. Війт повідомляє про візит лікарів. Члени цієї громади сповіщають, хто коли їхатиме у місто і скільки в його машині є вільних місць. Інші підказують, коли і де можна заправити машину газом. Регулярно одне одного закликають до пильності. Не забувають і про інші важливі сільські справи: скажімо, за сигналом у віртуальній групі гуртом вийшли впорядковувати старий цвинтар. Війна війною, але всюди має бути порядок – Великдень ж бо не за горами…

Іван Фаріон

«Погляд часу» №14-01.04.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.