Дитинство, якого не було: спогади дітей війни

діти війни

Сивочолі діти війни пригадують, як їхнє веселе дитинство та шкільні роки забрала Друга Світова війна.
Розпитувати про ті роки їх не доводилося – дитячі враження воєнного і повоєнного періоду занадто пекучі, щоб про них забути чи ними не ділитися. Кожен із дітей війни охоче розказував про дитинство, якого у декого, власне, й не було. Їхні юні роки забрала війна – тож тепер вони назавжди діти – діти війни.
Вони сподівалися, що їхнім нащадкам не доведеться бачити те, що бачила країна у часи Другої Світової. Тому кожному з них особливо болить теперішня війна, наче знову пошкоджена стара рана.

 Спогади дітей війни Черкащини.

Світлана Іванівна Висоцька, 1940 р. н., м. Черкаси

Я народилася і виросла у Пскові, у Росії. Коли почалася війна, я була ще маленькою. Знаю, що брат мій старший хотів у партизани. Але на нього хтось доніс, тож нас усіх забрали у різні концтабори: і брата, і сестру, і батьків моїх. Я, дворічна, потрапила з батьками у концтабір. Я не пам’ятаю тих часів, бо ж була мала. Знаю, що батькам їжу видавали, а мені нічого. Тож їла те, що залишали вони мені від своїх пайків.

Повернулися, коли мені було вже 6 років. Не було у нас нічого. Тато влаштувався на швейну фабрику працювати, і там йому дали кімнатку. Там ми й жили. А згодом моя мама у віці 45 років померла, я жила з батьком. Пам’ятаю, коли він ішов на зміну на фабрику, брав мене з собою, бо ж не було з ким мене залишити. Я й спала на костюмах, які там шили. В ігри у дитинстві я не гралася. Не було у мене іграшок.

Звичайно, після війни було важко усім, усе було зруйноване. Але тоді всі дружно взялися за роботу і відновили господарство.

Коли мені було 20 років, приїхала жити до Черкаси. На той час із рідних у мене залишилися тільки сестра. Вона вийшла заміж за українця, який її забрав до себе. Я й поїхала за ними. Тут вивчилася в училищі, працювала на черкаських підприємствах. Звикнути до української мені було нескладно – лекції, які нам читали українською, я прекрасно розуміла.

Після війни мені дорослі розказували, що як сиділи із бойовими товаришами в окопі, ніхто не питав один одного про національність. Рятували усіх, кого могли, і не звертали увагу на зовнішність чи на походження.

40 років я працювала тут, я себе віддала Україні. У Росії я вже нікому не потрібна, у мене там нікого немає. Я не вважаю себе ані росіянкою, ані українкою, у першу чергу, я – людина. Для мене не існує національності. Головне – щоб людина була доброю та порядною. Чи росіянин, чи українець – усі ми люди. У кожного є свої недоліки, є свої позитивні риси.

Зараз уже боюся дивитися новини. Мені дуже шкода сучасну молодь – за що гинуть? Стільки цих хлопців – за що, про що полягли? А батьки плачуть по обидва боки кордону. Адже завжди можливо домовитися. Чому люди убивають один одного – не розумію.

Марія Федорівна Бикова, 1941 р. н., с. Станіславчик, Шполянський р-н

Сім’єю моєю була у перші роки життя тільки мама, батько пішов на війну. Нічого майже свого не мали – хіба одне поросятко та трохи курей. Мама ходила на роботу у колгосп і влітку, і взимку. Кидала мене одну на печі. Трохи мама розтоплювала її, і на печі я й лежала. А коли не було чим витопити, то було так холодно, що був іній на стінах. Пам’ятаю, наприкінці війни я ходила по нашій великій хаті, відшкрібала той сніжок і їла. Відтоді у мене хронічний кашель – у мене з дитинства хворе горло.

На вікні сиділа і виглядала маму. Вікна теж були обмерзлі. Голод був, холод був.

А коли повернувся батько з війни, у нас з’явилася корова. У 6 років я її пасла. І сусідам пасла корів – за пиріжок.

У нас біля села був аеродром, пам’ятаю, постійно над нами ширяли літаки. За селом років два після війни стояв розбитий танк. Ми біля того танка гуляли, у хованки гралися. Одного разу, коли я на полі корову пасла, знайшла іграшку, схожу на грушу. Старша подружка у мене її відібрала, принесла додому і поклала біля порога. Батько її, тракторист, прийшов із поля, та й забрав її відразу і зірвав подалі від дому.

Після війни наша родина стала потроху процвітати і наживати добра. Але брали з нас дуже великі податки: відносили і молоко, і яйця. Казали, що за рахунок тих податків відновлювали міста і колгоспи.

Німці наше село не розбили, проходили селом, але нікого не вбивали. Ніде не бомбили, не палили. За 3 км від села була залізна дорога – звідти ми чули постріли і вибухи. Але у селі боїв не було.

До школи ходили діти 41, 42 і 43-го років народження. Моїх однолітків, 1941 року, звичайно, було найбільше – близько 40 дітей у класі. У школі було 3-5 книжок на клас. Писати не завжди було на чому, не вистачало зошитів. Хто хотів учитися, вчився, а хто не хотів – то вже як доводилося.

До школи мені було не далеко, але не завжди було у що одягтися. У морози мама мене обв’язувала теплою хусткою. За хустку засувала книжку. Так я і йшла закутана до школи, тільки руки виглядали з-під хустки. У класі було дуже холодно, тільки трохи грубку протоплювали, бо ж не було чим топити. Але шкільні роки були веселі. Я була активною у школі, добре співала, хоч і вчилася поганенько.

Зараз дуже шкода мені дітей, що гинуть на Сході. Не розумію, чому ніхто не може припинити війну. Комусь, мабуть, ця війна вигідна. І не видно їй кінця-краю. Душа кров’ю обливається.

Олеся Безпалова

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *