Діти не винні

Тамара пам’ятає себе десь із років 3-4, і завжди поряд із татом: у сквері, на дитячому майданчику, дорогою з дитсадочка. Мами в ці хвилини чомусь ніколи поруч не було. А потім народилася Еля, Ельвіра. І тут уже в пам’яті з’являється мама, завжди з сестричкою на руках. Вона цілує її, пригортає до себе, ласкаво говорить, а Тамара дивиться на це все, і їй теж хочеться до мами. Вона підходить до неї, хоче обійняти, але та суворо відказує:

– Марш на місце, нема чого крутитися біля мене.

До школи Тамару повів тато, без мами й сестрички, а їй так хотілося, щоб були всі разом. Дівчинка вчилася непогано, тато завжди хвалив її і казав, що вона розумниця, а мама казала, що вона тупа. Щоб не заплітати кіски, мама завела її в перукарню, де їй зробили дуже коротеньку зачіску, і вона плакала, бо була схожою на хлопчика. Отоді вона вперше почула, як тато сварив маму.

– Тобі що, важко заплести коси дитині чи хвостика зав’язати? Що ти за мати така? Чи тобі донька тільки Еля?

Але поведінка матері після цього не змінилась. І одного разу, дивлячись на Тому, вона промовила:

– І де ти тільки взялася на мою голову. Все життя мені споганила…

Тамара ніяк не могла зрозуміти, що ж вона такого поганого зробила мамі, та ніяк не наважувалася.

Коли дівчинці виповнилося вісім років, народився Віталій. Мама змушувала Тамару його доглядати, навіть не запитувала, чи зробила вона уроки. Просто клала сина у візочок і вивозила на подвір’я, щоб Тома з ним гуляла. З братиком мама так не бавилась, як із сестрою, а дівчинка дуже його любила, тож була йому замість мами. Еля швидко зрозуміла, що вона для мами – все, і часто оббріхувала її з братиком. Тамара все терпляче переносила, а от Віталій, хоч і був малим, але кидався на Елю з кулачками. Тоді мама його била. У такі хвилини, якщо була присутня Тома, то захищала малого від неї. Хлопчик за це дуже був вдячний сестричці.

Тома татові нічого не розповідала про маму, бо вже тоді розуміла, що в нього хворе серце. Так і жила ця сім’я: Тамара з Віталиком, мама з Елею, а тато якось сам по собі, завжди на роботі і лише у вихідні спілкувався з дітьми.

Минули роки. Тамара вступила до педінституту і жила в гуртожитку у сусідньому місті. Віталій, якому на той час було 10 років, уже не приховував своє неприязне ставлення до матері і часто тікав із дому до Томи в гуртожиток. Тоді вона повідомляла тата, щоб той не хвилювався.

Одного разу батько приїхав до гуртожитку, щоб забрати сина додому, і запитав, чому малий не тримається домівки, чому тікає до сестри?

– Донечко, поясни мені його поведінку, якщо можеш.

І тут Віталій сказав:

– Мовчи, я сам все розповім.

І хлопець нарешті розповів татові про своє життя: як мама била його, як Еля всі свої провини скидала на них. Ще як жила Тамара вдома, то йому було трохи легше, а тепер несила, бо мама з Елею знущаються з нього, ображають, от він і тікає з дому сюди. Хлопчик заплакав і обійняв Тому. Батько не міг повірити і лише перепитав у доньки, чи це правда. Вона підтвердила.

– А чого ж ви мені раніше нічого не казали? Чого мовчали? Я б поговорив із мамою, і все було б добре.

– Ми знаємо, що у тебе хворе серце, от і мовчали. Тату, чого мама нас так не любить? Для неї існує лише Еля, а ми, немов чужі.

Батько сумно глянув на дітей і нічого не відповів, забрав малого і поїхав додому. Через рік батьки оселили Тамару у невеличку квартиру. Туди відразу ж переїхав і Віталик. Його влаштували у школу. Хлопчику поруч із сестричкою було дуже спокійно. Він почав добре навчатися, в усьому слухав її і допомагав. Тато часто приїздив до них, залишався на вихідні, і тоді вони разом кудись ходили. Це були найщасливіші миті для дітей. І хоч Тома була вже дорослою, та дуже тішилася цим. А мама з Елею за весь час навчання Тамари жодного разу не з’явились у цій квартирі, немов і не було у неї цих дітей.

Після закінчення вишу дівчина працювала в школі. Віталій теж закінчив школу і навчався на програміста. Кілька разів до них навідувалась Еля, яка теж хотіла жити з ними, але тато не дозволив.

У 26 років Тамара вийшла заміж. Її чоловік, Леонід, працював бригадиром на будівництві. Мама хлопця працювала за кордоном, та допомогла їм купити трикімнатну квартиру. З Тамарою зробили ремонт і жили окремо. Віталій залишився один. От тоді за нього і згадала мама. Вперше, за багато років, з’явилася у квартирі, походила, мов господиня, і заявила:

– От що, перебирайся в гуртожиток, а ми з Елею будемо жити тут.

– А тато про це знає? Із ким він залишиться? Та й це Тамарина квартира.

– Буде нашою, їй є де жити, – відказала мати.

Однак тато їм не дозволив переїжджати сюди, і більше мама тут не з’являлася. І Еля теж.

Пройшов деякий час, і одного разу Тамарі зателефонували з лікарні. Сповістили, що в тата інсульт, він у реанімації. Відпросившись із роботи, вона приїхала в лікарню і побігла до лікаря. Лікар сказав Тамарі:

– Мабуть, ваш батько дуже перехвилювався. Зараз до нього не можна, ось рецепт на ліки, приходьте завтра, може, йому покращає, тоді й поспілкуєтеся.

Тамара вийшла від лікаря й поїхала додому до матері та сестри. Коли Тамара увійшла до квартири, жінка здивовано запитала:

– Ти чого тут? Вийди звідси.

– Е ні, – відповіла дівчина. – Я не вийду, поки ти мені не розкажеш, за що ти мене так не любиш. Що я тобі поганого зробила? Адже я твоя дитина, ти ж мене народила?

Жінка розсміялась.

– Та в тому й справа, що я тебе не народжувала, не моя ти дитина, а батькова. Це йому такий посаг твоя ненька залишила, що споганило мені все життя.

Тома аж задихнулася від почутого.

– Як не твоя? А хто ж тоді моя мати? Розповідай.

– Хочеш правду, тоді слухай. Давно хотіла все розповісти, та батько не дозволяв.

Мені було 24 роки, коли я познайомилась з твоїм татом. Він часто купував квіти в магазині, де я працювала. Я знала, що він одружений і має десятирічного сина, але якось непомітно закохалась в нього. Та й він був до мене небайдужий. Так і почався наш роман.

 Десь через два місяці наших зустрічей Віктор знайшов для мене квартиру, яку оплачував. Там ми зустрічались. Говорив, що кохає дружину, а я для нього -як сонечко, що світить у віконечко. Вихідні він проводив із сім’єю, і мені було дуже боляче від цього, а головне – я розуміла, що він ніколи не покине дружину й сина. Я вирішила його обманути, сказавши, що вагітна. Глянув якось дивно на мене і заявив, що ніколи не відмовиться від дитини і мене, якщо я народжу. Буде нас підтримувати у всьому, але сімю не залишить. Мені цього було замало, я хотіла мати його за чоловіка, щоб завжди був поруч. Його адресу я знала і одного дня вирішила туди піти і розповісти все його дружині. Двері мені відчинила вродлива жінка з малесенькою дитиною на руках.

– Вам кого? – запитала вона.

– Я – до Віктора.

– Я його дружина, а це Томочка, його донька. А Ви хто?

– А я Ніна, вагітна коханка вашого чоловіка. І я буду народжувати. Так що відпустіть його, у нас з ним все серйозно.

– Гаразд, я його тримати не буду.

Я вискочила з під’їзду. Оце так новина! Так у нього, окрім сина, ще й донька є! Ледве діждалась вечора. Коли Віктор прийшов, то мовчки сів на стілець і запитав:

– Ти для чого ходила до Віталіни? Ти ж знала, що я її кохаю, а зараз ще більше, бо вона мені донечку народила. Коли я почав зустрічатись з тобою, то нічого ж тобі не обіцяв. У мене ніколи не було жодної думки, щоб залишити свою сім’ю. Ти була мені розрадою під час вагітності дружини. Вона погано почувалася всі місяці, сексу не було, а тут ти під руку трапилася. От я й повівся, як останній паскудник, зійшовся з тобою. Я ж обіцяв тобі, що не залишу вас з дитиною. Мені дружина ніколи зради не пробачить і подасть на розлучення. Другу дитину вона не хотіла, це я вмовив її не робити аборт. Вона послухала мене і народила. А в неї до вагітності така кар’єра відкривалась, пропонували контракт за кордоном, та заради сім’ї вона відмовилась. Тепер я залишуся без дітей і коханої дружини. От що ти наробила своїм візитом. Я йду додому вимолювати прощення.

І пішов. Тижнів зо два його не було, а потім прийшов із валізою. Я дуже зраділа його появі. Він був зажуреним і пояснив: «Віталіна подала на розлучення, через два тижні суд. Сказала, що не зможе жити зі зрадником. Я її розумію.

Так що приймай, який вже є». Отак і залишився він у мене жити. У день суду я з нетерпінням чекала на нього. Коли відчинив двері у квартиру, радісно кинулась до нього. Але за мить застигла: за спиною Віктора стояла Віталіна з дитячим візочком.

– Що це все означає?

– Я поясню, – обізвалась Віталіна. – Ми з Віктором розлучилися. Ти хотіла, щоб я його відпустила? Будь ласка, він твій, та ще й не з порожніми руками. Я у посаг даю йому доньку, бо мені треба гроші заробляти, щоб прогодувати себе і сина. А щоб не платив аліменти, то я написала відмову від доньки на користь батька. Так що в тебе не тільки чоловік, а й донька вже є, чотиримісячна. Та дивись, доглядай мою Томочку, бо якщо щось погане дізнаюсь, то отримаєш доброго прочухана.

Отак ти з’явилася у мене.

-Так ти ж в усьому й винна! Розбила щасливу сім’ю, батька обдурила, все життя прожила з ненавистю до нас! А як ти пояснила татові, що не вагітна?

-Дуже просто – під час місячних випила декілька пігулок, щоб збільшити кровотечу, і сказала, що стався викидень після такого стресу. От і все.

Тамара знову запитала:

– Ну хай зі мною все зрозуміло, а Віталик – він же твій син, чого ж його не любила?

– Так я ж не хотіла його народжувати, для мене досить було Елі, хотіла зробити аборт, та твій батько не дозволив. Сказав, що якщо я так вчиню, то розлучиться і забере в мене дітей, а я не могла без Елі. Ось так і з’явився на світ нелюбий син. Та ще й назвав його Віталієм, на честь твоєї матері Віталіни. Все наше життя вона подумки поруч із ним. Ненавиджу вас трьох.

Тамара, плачучи, вийшла. На другий день вона приїхала до лікарні і їй дозволили зайти до батька. Побачивши її, він усміхнувся і ледь зрозуміло заговорив:

– Я тебе чекав. Чи зможеш ти пробачити мій вчинок? Я сам не радий, що так вийшло, все життя прожив з нелюбою жінкою. А з твоєю рідною мамою ми весь час спілкувалися, вона дуже тебе любить. Квартиру я купив тобі за її кошти, вона так захотіла. Через два місяці твоя мати планує приїхати з дівчатками сюди, у неї дві доньки від другого шлюбу. От тоді й познайомитеся. Як бачиш, донечко, за помилки дорослих розплачуються діти, які ні в чому не винні

Тамара дивилась на свого тата і не могла повірити, що все сказане правда. У цей час зайшов лікар.

– Як у нього справи? – запитала.

-Все буде добре, вчасно привезли до нас.

Після лікарні Тамара з чоловіком забрали тата до себе додому.

Надія Авраменко

«Погляд часу» №18-4.05.2023