Дитячі спогади про роки окупації

Дитячі спогади

Пригадую, як наша родина повернулася додому у квітні 1944 року, ворог відступив уже далеко. Зі слів брата знав, що повернення тривало 20 днів. На станціях колії були так само забиті людьми, як і при евакуації. На відкритих платформах було видно багато трофейної техніки. Старші діти при нагоді шастали там і приноси знайдені гільзи різного калібру і ще якісь дрібнички. Наш вагон остаточно зупинився у Луганську (тоді Ворошиловград), а звідти ми вже на вантажівці їхали у Серго. Незважаючи на те, що ми приїхали пізно вночі, найближчі сусіди зустрічали нас із нетерпінням, напевно, щоб виправдатися за свої гріхи при німцях. Я ж із дитячою цікавістю розпитував дітей про німців, і про їхнє ставлення до місцевого населення. Здебільшого відповідали, що німці траплялися різні.

Уже в зрілі роки я був вражений випадком, про який мені розповів уродженець Конотопу. Я йому вірю, але коли я розповідаю його історію, то мені здебільшого не вірять. Тим не менше розповім те, що чув.

В однієї жінки на квартирі кілька днів жив німецький офіцер. Коли прийшов час його частині наступати далі на схід, цей німець захотів забрати з собою ліжко, на якому спав. Але ліжко було єдиною цінністю у тієї жінки. Таких тепер уже нема. Це був невеличкий витвір мистецтва із заліза. Звичайно, ліжко мало пружну сітку, але, крім того, воно було прикрашене різними витрибеньками – різними блискучими кульками та кільцями, старші люди знають, як це робилося. Отож жінка насмілилася відстоювати своє багатство і буквально вчепилася за ліжко руками і не дозволяла винести: “Не дам і все!” Але офіцер пообіцяв їй, що ліжко неодмінно поверне. Обіцянці жінка не повірила, але відступити мусила. Пройшов якийсь час, німців погнали назад. І от у якийсь день під час канонади і стрілянини до хати жінки під’їджає німецька вантажівка, із неї поспіхом вибігають два німці, хапають із кузова те ліжко, бігом вносять його на подвір’я і кидають на землю, а самі тікають далі. Думаю, що в основі цієї історії лежить реальний випадок. Вигадати таке складно.

Той же хлопець розповідав мені, що перед їхньою хатою якось зупинилася німецька машина і з неї вибіг солдат із відром. Нікого не питаючи, він побіг через подвір’я на город, та скоро повернувся, але відро було порожнє. Машина поїхала далі, а мешканці, які були здивовані поведінкою німця, нарешті зрозуміли, що хотів німець. Колись у кінці городу була криниця, яка з часом висохла. Очевидно у німців була мапа настільки детальна, що на ній були позначені навіть криниці. Такі мапи могли були складені німецькою картографічною службою під час окупації України у 1918 році.

Про особливі репресії німців я ніколи не чув. Вони, на мій погляд, не були масовим явищем, особливо у тих місцях, де не було радянських партизан. Щоправда, я чув, що декого з дітей німці били за крадіжки, бо злодійства не терпіли – єдиним, кого повісили німці у місті на базарній площі був спійманий злодій. А вкрасти завжди була спокуса, бо у цілому люди бідували.

Рятувалися, як і ми в евакуації, обміном речей на продукти. Найбільшу цінність мали тоді такі промислові вироби як фотоапарати, патефони й, особливо, швейні машинки. За швейну машинку у селах можна було отримати цілий мішок картоплі. У деяких селян тих машинок було більше десятка. Після війни все те продавалося за великі гроші. Міняти їздили із саморобними двоколісними тачками, для виготовлення яких знаходилося досить матеріалів на покинутих промислових підприємствах.

На Сталінград через Донбас рухалися не тільки німці, але і війська угорців, румунів, італійців. Про цих пам’ятаю такі розповіді. Найгірше з населенням поводилися угорці, вони все забирали силою, італійці здебільшого у разі якоїсь потреби чесно просили у людей, а румуни здебільшого крали, за що їх карала не тільки німецька жандармерія, але навіть часом бойові українські жінки мокрими шматами.

Відразу по приїзді додому наші сусіди, які залишалися в окупації, стали почергово до нас приходити і викривати один одного у співпраці з німцями. Особливо багато було нарікань на поведінку молодих жінок, які любилися з німцями, а ті виправдовувалися тим, що вони ніби були залишені у підпіллі і, користуючись близькими зв’язками з німцями, вивідували у них якісь військові таємниці.

Узагалі про те підпілля, яке було залишене у місті для боротьби з окупантами, було багато розмов. Як я тепер пригадую, спочатку тих підпільників ніби нагородили орденами, а через рік чи два судили за зраду. Справа у тому, що ті підпільники самосудом вбили свого товариша невідомо за що – чи то він продався німцям, чи це була чиясь помста, сказати тоді ніхто не міг. У підпіллі нема суду, нема законів. Чи докопався до правди радянський суд, того, напевно, ніхто сказати не міг.

Перед тим, як тікати від німців, батько закопав усі цінні речі у хаті під підлогою у надії відкопати після повернення, бо вірив у перемогу. Усі ці речі були викрадені сусідами для обміну на продукти. Таке явище було досить поширене, але до скарг людей, які пізнавали у когось свої речі, начальство ставилося індиферентно – зверху прийшла вказівка такі справи не розслідувати, бо люди мали в окупації якимось чином виживати, тому злодійство виправдовувалося необхідністю. Так само не розслідували випадки поширеного мародерства при відступі радянських військ.

Що війна добігає кінця, було зрозуміло давно, а взяття Берліну 2-го травня вже розглядалося як фактична перемога. Після перемоги у буденному житті нічого не змінилося. Зміна відчулася хіба що у грудні 1947 року після грошової реформи і відміни продуктових карток, а до того ми, діти, на спомин ліпших часів завжди вживали вираз “а от у мирний час”, навіть не замислюючись над тим, що мирний час давно вже настав.

Двадцять років поспіль жодних згадок про перемогу і не було, аж поки не настало її двадцятиліття і про жертви поступово стали забувати. Натомість з’явилося багато людей, які почали хизуватися своєю участю у війні без особливих на то підстав. Коли я закінчив свою 25-літню службу, мені не видавали документи, поки я місяць не відпрацюю у військкоматі.

Підходило 40-ліття перемоги і на честь свята усі учасники війни мали отримати орден Вітчизняної війни. Хто мав поранення, тому належав орден першого ступеня, а решті – другого. Я працював разом з іншими такими самими “дембелями” над особовими справами учасників війни для вияснення, хто якого ордена заслуговував. Так от, нам кинулося в очі, що більшість ветеранів були на фронті від кількох днів до кількох тижнів і переважно влітку 1941 року. Зрозуміло, що решту війни вони провели у полоні. Серед тих, хто пройшов усю війну чи велику її частину, були переважно штабісти й артилеристи (очевидно далекобійної артилерії). Тобто, реально у боях брали участь далеко не всі ветерани, тому більш справедливо було би вшановувати тепер тих, хто загинув, а не тих, хто вижив. Хоча, судячи по начальству, люди, які пройшли війну, явно відрізнялися у позитивний бік від тих, хто робив військову кар’єру у мирний час. Напевно, сам Господь Бог береже під час війни тих, хто найбільше відрізняється своїми добрими людськими якостями. Хоча зберегти усіх таких навіть Йому не під силу. Тому такий природний відбір як війна, це просто трагедія людства.

С. П. Василенко

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest