Дивлячись новини, бабуся казала: “Я дурна, що не взяла після війни нагана!”

фармацевт
Моя бабуся (праворуч) з іншими фармацевтами. Травень, 1945 р.

Хочу розповісти про Марію Іванівну Безвершенко, вона ж Коломієць (1916-2003) – мою бабусю по мамі. Вона народилася у смт Єрки на Черкащині – звідти ж і В’ячеслав Чорновіл, до речі. Вони навіть були сусідами.

Після Голодомору залишилася сиротою, а війну пройшла від першого до останнього дня; ненавиділа й Гітлера, і Сталіна, утім до скону – вольова, енергійна, радісна та оптимістична.

У дитинстві я міг поставити їй безглузде запитання: “Бабуню, а дідуньо Сашко вбивав на війні людей?”– “Не знаю, дєточка, може, і вбивав”, – відповідала вона. Аж до смерті кожного 9-го травня бабуня врочисто збиралася на “парад”, зав’язувала біленьку хустинку, одягала найкращий костюм, чіпляла до нього всі свої потьмянілі медалі – з ними її й поховали.

Хоча – як і чимало фронтовиків – вона не любила згадувати війну, проте залишила від неї кілька історій.

“Воєнком…”

Марію забрали на війну з першого ж дня як професійного фармацевта – розпоряджатися ліками. Прикріпили до одного з батальйонів. Щойно вона за викликом переступила поріг військового комісаріату, як їй повідомили: зібратися за кілька годин, узяти найнеобхідніше – і на фронт.

Перша реакція жінки – сльози, прохання відпустити. Незворушний та втомлений військком відповів на це всього кількома словами: “Вибирай. Або ти йдеш на війну та матимеш змогу вижити, або я тебе на місці розстріляю”. Певна річ, бабуня обрала фронт.

Жінка також не раз згадувала, як дорогою до першого пункту призначення мобілізовані зустрілися з її евакуйованими земляками із цілої Черкаської області, у тому числі – односельчанами. Як вона переказувала, голосіння стояло таке, наче на сотнях наших центральноукраїнських похоронів одразу.

Божевільна

Мабуть, найстрашніше, що пережила бабуня за час війни – це “Харківський котел” 1942 року, коли радянські війська намагалися звільнити столицю Слобожанщини, але через безглуздість командування потрапили в оточення та втратили щонайменше 200 тис. осіб.

Бабуні дивом удалося вижити. Тільки уявити: вона на власні очі бачила й потім переповідала, як одна за одною валилися міські багатоповерхівки під градом німецьких бомб, гинули тисячі й тисячі солдат…

Через багато років після тих подій вона зустріне свою бойову подругу – санітарку, що також вийшла живою з “котла”. Як розповідала бабця, її тоді одразу насторожила якась незвична поведінка тієї жінки, незв’язна мова, пересипана недоладними споминами з минулого.

Потім дізналася: після тієї битви санітарка збожеволіла.

Варення з кавуна

Після Харкова бабусю чекав Кавказ, зокрема – місто Грозний, Чечня. І про чеченців, і про грузин, і про решту кавказьких народів баба Марія зберегла тільки найкращі спомини.

Попри всі міфи й радянського, і нинішнього часу, бабця завжди характеризувала чеченців влучно й коротко: “хароші”. Адже стала свідком депортації цього народу, від старого до малого, від літніх чоловіків до жінок із малими дітьми, про що не могла згадувати без сліз.

Як і всюди, у Грозному в неї також з’явилася приятелька, чеченка. Вона запросила “українку в погонах” поласувати варенням із кавунів, якого та ніколи не куштувала.

Привітна чеченська родина разом із фронтовичкою саме закінчувала обід з українськими варениками, звареними на догоду гості, а господиня вже подавала на стіл кілька банок свіжого варення червонуватого кольору.

Аж раптом – знову бомби, вибухи, німецька авіація. Люди у тому будинку вижили, та тільки-но бабуня після бомбардування підвела голову – у неї похололо на серці: вся кімната була заляпана червоно-рожевими згустками.

Омріяного варення вона так і не скуштувала. Утім, на щастя, ці згустки були варенням, а не кров’ю.

Генерал і фарба для волосся

Тут, либонь, більше личила б назва: “Посивілий генерал”. Річ ось у чому. Хоча бабуня уміла й стріляти, і їздити верхи на коні, і витягти з бою пораненого, проте на війні її насамперед надзвичайно цінували як фармацевта.

Ліки ж у тих умовах часто доводилося виготовляти самій – мікстура за мікстурою, пілюлі, мазі; основний матеріал – порошки, трави, оліїсті жири із лікарськими речовинами.

Власне, саме їй на фронті якось доручили особливе завдання – відновити колір волосся одному з генералів.

Геть виснажений і знервований, той жахливо посивів, окрім того волосся стало ламке, починало вилазити. Тоді бабуня зробила настій, який утирався у шкіру на голові, для природного оновлення кольору волосся за відомими лише їй рецептами.

Це був не сучасний штучний барвник, а саме природній “оновлювач” на травах. Його вона насамперед випробувала на першій власній сивині. Як розповідають, щось схоже вряди-годи можна було надибати у радянських аптеках 50-60-х рр. Настій допоміг. Генерал “помолодшав”, бабуню увінчали почестями.

Утім, сама вона, за законами долі, згодом захворіла на недуг, після якого завжди носила хустину. Якось, ночуючи  під час одного з боїв прямо у снігу на морозі, молода жінка внаслідок ослаблення імунної системи захворіла на “червоний вовчак”. Недуг позначився й на міцності її волосся.

Післямова

Я чимало спілкувався з бабцею на схилі її літ. Іноді здавалося, що через одні й ті ж нескінченні історії вона прагне чомусь навчити з висоти свого віку. А іноді: вона – назавжди нажахана війною. Про два голодомори не хочеться й згадувати.

Утім, вряди-годи крізь ці затаєні у підсвідомості жахіття назовні проривалося щось незбагненне нам “немічним” – чи то сила духу, чи то набута у труднощах прозорливість.

“Я дурна, що не взяла після війни нагана, як мені видавали!” – могла випалити вона, спостерігаючи за нашими новинами. Або ж: “Якщо буде війна, мене “первою” візьмуть на фронт. Я ж уже там була й у всьому “понімаю”. От побачиш!”

Олесь Кульчинський, м. Кременець, Тернопільська обл.

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *