Дивляться хатки забитими вікнами на цей безлад…

Дивляться хатки забитими вікнами на цей безлад...

Хочу розповісти вам про роботу людей, які працювали у тваринництві у 1955-1960 роках минулого століття, людей, які організували роботу колгоспів.

Який то був важкий і нестерпний труд! О п’ятій ранку приходили на ферму. В ямах завглибшки чотири метри було закладено корми. Жінки набирали їх у кошики і витягували по сходах вгору. Тоді несли й годували корів. Опісля забирали гній: накидали його у вагонки і вивозили по колійці. Потім доїли худобу. Вручну! Далі гнали до водойми, щоби напоїти. Корови заходили у річку, у якій узимку ми вибивали ополонки. Стояли тоді люті морози, до 30 градусів. Жінки, взувшись у гумові чоботи, виганяли тварин на берег, а ті не хотіли виходити. Худоба борюкалася, бризки води летіли в усі боки, тому жінки виходили на сушу мокрі з голови до ніг. Поки загнали худобу до стаєнь, то все на людях замерзало. А після водопою спробуй-но поприв’язуй корів до жолоба.

Потім була заготівля корму. Ішли за жомом, січкою, силосом, щоби запастися на наступний день. Далі наставав час доїння. Отак, прийшовши на роботу о п’ятій ранку, поверталися додому у десятій вечора.

Тепер цим трудівницям по 75-80 років. Хворі та немічні, а пенсії у них – мінімальні. Зверталися до Пенсійного фонду із запитанням, чому так. Відповідь була: згідно з вашою зарплатою нараховано таку пенсію. О, Боже, де ж справедливість? Мало того, що колись нічого не заробляли, бо за трудодень давали вику (по 300 грамів), так і нині людей обкрадають.

Аналогічна ситуація з ветеринарними працівниками. На фермах обробиш одного дня одну пляму лишаю, а вже наступного – три з’явиться. Обробляли уражені місця різними препаратами. А коли натреш 50 тварин за день, то надихаєшся препаратів так, що виходиш із приміщення, мов п’яний. Для профілактики худобу обробляли сумішшю дусту і сірки. Можете лиш уявити, скільки людина вдихала того токсичного пилу… Лише у 70-х роках винайшли вакцину. Тому винахідникові треба пам’ятник поставити, бо він дуже полегшив труд ветслужбі колгоспів.

Нині вчителям, медикам, культпрацівникам збільшують зарплати, а ветмедицині нічого. Чому? Прийде людина у лікарню чи на медпункт, покладе руку на стіл, а медик каже: «Тримайте рівненько, стисніть кулачок, зараз будемо колоти у вену». А корові треба було ввести 200 грамів хлористого кальцію у вену. І їй не скажеш «Стій рівненько!» Як був поряд сильний робітник, то притримував тварину, тоді можна було миритися. Коли ж ні, то корова могла так вдарити, що й сама не встанеш.

Один ветпрацівник обслуговував три села. Щоб доїхати до кожного, транспорту не було. Доводилося день і ніч працювати на місці, бо там отелення, а там затримка посліду. Коли треба, то й без рукавиць доводилося працювати у приміщенні, де все позамерзало, бо ж не приймеш пологи у тварини, будучи у рукавицях.

Працювали люди день і ніч, аж поки почало все налагоджуватися. Колгосп став майже мільярдером. Гарними стали ферми, завезли нових тварин, зросли надої. Люди почали жити краще, аж поки не настали нові важкі часи: те, що будували 70 років, розвалили за декілька місяців. Ділки-керівники розікрали тисячі голів великої рогатої худоби, свиней, овець, коней. Розвалили добротні приміщення. Якою ж була тракторна бригада! Де нині трактори? Де автопарк? Усе розікрали-розпродали, а тепер люди ходять і плачуть, що працювати ніде. Молодь виїхала, залишилися старі зі своїми мінімальними пенсіями.

Вивезли з нашого села елітний пісок, мільйони тонн. На виручені за нього кошти можна було населений пункт озолотити. А що залишилося? Асфальтовану дорогу КамАЗи, навантажені тим піском, знищили так, що нині швидка не може у село заїхати.

Більшість хат, у яких ніхто не живе, дивиться своїми забитими вікнами на цей безлад. Ніхто ні на що не реагує. Жалітися можна хіба що до Бога. Із землею що хочуть, те й роблять, ошукуючи і далі знедолених людей. Одні жирують, мало їм очі не вилазять, а інші бідують по-чорному.

За обслуговування номера телефону колись платили по вісім гривень, нині – 63. Без нього обійтися не можна, а як несправний, то ні до кого звернутися за поміччю. Тільки й чуєш від «Укртелекому»: нас скоротили, ми не встигаємо всіх обслуговувати.

Такого безладу не було при жодній владі. Та, може, Господь не буде вже так довго терпіти і зглянеться над нашим згорьованим народом.

Віра Шпортак

FacebookTwitterPinterest