Дивного подорожнього наче й небуло

Софія приїхала на батьківське обій­стя, від якого залишився тільки пляц, зарослий бур’янами. Дозволила ро­дичам розібрати стару хату. Все одно валилася. Тільки дерев у садку про­сила не різати. Але хтось таки спиляв яблуні, вишні, сливи… Родичі кляли­ся: не їхніх рук справа. І хто це зро­бив – не знають.

Сусідня хата також пусткою сумує. Хтось і там почав дерево різати.

Софії треба було поради. Але не все могла на люди винести. Подумала: може на клаптику рідної землі стане легше, прийде розрада.

Ступала засніженою доріжкою на подвір’я. Сльози застеляли очі, мов туман, що накрив світ. Софія не хотіла, аби її хтось бачив, про щось запитував. І туман сховав її…

– Як далі жити? – шепотіла. – І навіщо?

Озвалася птаха. А може, то зойкнула душа покійних батька чи матері, почувши оте “навіщо” з доньчиних уст.

…Софії довелось серйозно лікуватися. Відкладені гроші витратила, бо саме настав той “всяк випадок”. Хотіла про­дати автівку, яку купила, ко­ли ще були живі батьки, аби зручніше добиратися в село. Але вже трохи зношена маши­на нікого не цікавила.

І ось кілька днів тому її звільнили з роботи. Керівник, опустивши очі, пояснював це необхідністю. Мовляв, у їхньому видавництві стало менше замовлень. І невідомо, що буде далі. Тому… Насправді ж, повідали по се­крету Софії, шеф хоче взяти на її міс­це родичку місцевого чиновника, яко­му за щось зобов’язаний.

Софії належало здати купу аналізів, обстежитися. А за що? І де шукати роботу в п’ятдесят років, коли навіть на “посаду” прибиральниці хочуть мо­лодих?

Зателефонувала до доньки, яка працює з чоловіком за кордоном. По­просила позичити кілька сотень євро.

– Мамо, хіба ми тут працюємо для позичок? І коли ви гроші віддасте, якщо роботи не маєте? Приїжджайте сюди, допоможемо знайти якісь заро­бітки, помешкання. Але тут здоров’я треба мати…

Не вистачило сили дослухати “по­ради”.

…Софія народила доньку Наталку поза шлюбом. Хлопець, від якого за­вагітніла, порадив позбутися дитини, бо вже мав іншу пасію. Батьки не доз­волили зробити аборт. Та й сама не наважувалася стратити ще ненарод­жене дитя.

У Наталки був складний характер. Дівчина часто дорікала матері, що ро­сте без батька. Коли ж Софія почала зустрічатися з Ігорем, який холостя­кував і обіцяв любити Наталку, та бу­ла категорична:

– Якщо нема рідного батька, не тре­ба й чужого.

І заявила матері: щойно Ігор пере­ступить поріг їхньої квартири, забе­реться геть із дому.

Софія розповіла Ігореві про тяжку розмову з донькою. Й поставила кра­пку на їхніх зустрічах…

Наталка закінчила торговельний технікум, вийшла заміж. Софіїна сва­ха працювала за кордоном. “Стягну­ла” на заробітки й сина з невісткою. Наталка сказала, що додому поверта­тися не хоче. Збиратимуть гроші, аби купити житло в Європі. Коли Софія занедужала, донька послалася на за­йнятість. Не приїхала.

Виплакавшись на рідному й сумно­му хатниську, Софія завела автівку. Вона їздила обережно. І завжди від­чувала острах на крутому спуску. А сьогодні… Різко виверне кермо. Ска­жуть: було слизько, туман. Машину занесло. Ніхто не довідається про її гріх.

Шалено калатало серце. Тіло за­терпло. Замість пригальмувати поча­ла натискати на педаль газу. Раптом майже посеред дороги матеріалізу­валася чиясь постать. Ледве встигла зупинитися.

На неї дивилися суворі й добрі вод­ночас очі незнайомого старого.

– Не пора тобі ще туди поспішати, дитино, – мовив тихим голосом. – Мирська суєта не варта, аби через неї кидати душу в прірву гріха.

Не змогла втримати сліз.

– От і ангел твій ридає. Не можна ангелів залишати сиротами. Вони, як і люди, повинні виконати свою місію. Після зими настає весна. У людей все так само, як у природі. Зараз у твоєму серці холодно і порожньо, як на цих полях, покритих снігом. Але мине час і тут все зазеленіє. Їдь до­дому, дитино. І більше не засмучуй свого ангела…

Дідо попрошкував тихою ходою. Навіть сніг не скрипнув. Софія спо­хватилася: подякувати не встигла. І не запитала, хто він, цей сивий ста­рець. Вийшла з машини. Але див­ного подорожнього наче й не було. Лише засніжені поля, туман і по­рожня дорога.

…Дзвони кликали на ве­чірню. Софія швиденько зі­бралась і пішла до храму. Їй здалося, що лики святих чи­мось нагадують незнайомого старця. Особливо очі – суворі й добрі водночас.

…Через кілька днів сусід запитав, чи Софія ще не пе­редумала продавати маши­ну. Мовляв, його знайомому щось таке здалося б.

Виручених грошей виста­чило і на аналізи, і на обсте­ження. Ще й залишилася де­щиця. Лікарі Софію втішили: із здоров’ям усе гаразд.

Згодом зателефонувала се­кретарка колишнього шефа. Запитала Софію, чи вона не проти повернутися на роботу. Почали над­ходити вигідні замовлення. А Софія – гарний спеціаліст. Щоправда, все було трохи не так. Робота не сподоба­лась родичці чиновника.

Софії здавалося: хтось невидимий рухає в потрібному напрямку стрілки годинника її долі.

…У фойє торговельного центру Софія натрапила на дитячу вистав­ку-продаж. Учні однієї зі шкіл збирали гроші на лікування своєї однокласни­ці. Тут були картини, в’язані сервет­ки, вишивання, домашнє печиво та інша всячина. І саморобні книжечки – з малюнками і невеличкими текста­ми, написаними від руки. Переважно на різдвяно-релігійну тематику. Вони й зацікавили Софію.

В одній книжечці дівчинка Ангеліна писала про “дух Різдва, що мандрує світом аж до весни”. В іншій – про ангеликів-охоронців. У третій – про свою прабабусю Катю, яка розповіда­ла, що колись святі ходили по землі і допомагали людям. Книжечка закін­чувалась словами: “Може, й тепер хо­дять?”

Ольга Чорна

FacebookTwitterPinterest