Доторкнутись до легенди
Ім’я радянської патріотки Зої Космодем’янської, по звірячому закатовану фашистами, відоме кожному, хто був вихований у СРСР, ще зі шкільної лави. Жорстока страта юної комсомолки сколихнула країну, а її подвиг надихав на боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками і трудові звершення не одне покоління радянських людей. З ім’ям Зої на устах йшла в атаку матінка-піхота, її ім’я писали на броні своїх бойових машин танкісти, фюзеляжах літаків льотчики. «За Зою!» виводили на снарядах, які несли смерть ненависному окупанту, артилеристи.
Черкащанка Олена Вінницька (у дівоцтві – Шатерник) потоваришувала з легендарною героїнею під час підготовки комсомольських розвідувально-диверсійних груп для виконання спецзавдань у тилу ворога у тяжкі дні битви за Москву, коли загарбники знаходилися біля стін радянської столиці.
– Так, мені довелося служити в одній розвідувально-диверсійній спецчастині з Героєм Радянського Союзу Зоєю Космодем’янською, – говорить Олена Олександрівна.
Коли на СРСР напали гітлерівці, Олені Шатерник, а тоді просто Льоля, було вісімнадцять років. Вона народилася в місті Щорс, що у Чернігівській області і тільки-но закінчила перший курс одного з московських ВНЗ. Дівчина гаряче відізвалася на заклик радянського уряду щодо захисту Вітчизни від ворога. І ось їй довелося знову сісти за парту, тільки навчатися уже зовсім іншим премудростям.
– Розпочалася евакуація і мене хотіли відправити у тил. Мої студентки-сестри були евакуйовані у Казань, а я залишилася – хотіла потрапити на фронт, захищати Москву, – згадує Олена Вінницька.
З цим наміром пішла спочатку до військкомату, а потім намагалася влаштуватися на курси медсестер, та все марно – мала дуже юний вигляд. Була маленькою, худою, низенького зросту, тому і не викликала «довіри» у старших товаришів – дівчині просто не вірили, що вона уже повнолітня. Тим часом почали бомбити Москву, ворог уперто рвався до столиці і ЦК Комсомолу розпочав набір добровольців у комсомольські розвідувально-диверсійні групи, задачею яких був підрив німецького тилу. Це мінування доріг, пошкодження ліній зв’язку, знищення ворожих штабів, конюшень, складів. Так мрія Олени здійснилася, й ось вона – курсант розвідувально-диверсійної школи.
– Нам було по 18-19 років, а нас уже навчили стріляти, поводитися з вибухівкою, мінувати залізничне полотно, будівлі і шляхи… Наше навчання тривало лише тиждень. Під час знаходження на розвідувально-диверсійній роботі Льоля близько познайомилась і потоваришувала з Зоєю Космодем’янською. Дівчата мешкали в одній кімнаті і стали подругами, довгими осінніми вечорами мріяли про щасливе майбутнє, яке настане після обов’язкової перемоги над ворогом. А зранку – підготовка до нелегкої, сповненої небезпек, боротьби. Багато що з військових епізодів з часом підзабулося, та до сьогодні у пам’яті перше бойове завдання.
– Це було у жовтні 1941 року. Ми, вісім хлопців і чотири дівчини, вирушили за лінію фронту. Стомлені, зупинилися на нічліг посередині невеликого лісу. А вранці виявили, що навкруги – німці. Так і ходили цілий день по тому лісу, ризикуючи бути розкритими, та минулося. Вийшли на якесь село, я пішла до крайньої хати дізнатися його назву. Аж тут заходить німецький солдат. Всередині все похололо, та він мене прийняв за онуку господині. Перший рейд ворожими тилами тривав сім днів і на восьмий ми всі повернулися додому. Коли за лінію фронту пішли вдруге, понесли першу втрату – загинув наш товариш. А 7 листопада, на 24-ту річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції, ми знищили ворожий ешелон. … Нічну темряву час від часу розганяли освітлювальні ракети. Тоді у нічному мороці можна було розгледіти примарні силуети солдат-патрульних, які бовваніли з обох сторін насипу. Патрулі знаходились один від одного через кожні півкілометра. Дівчині і двом товаришам- автоматникам вдалося повзком, щосекунди ризикуючи бути поміченими, добратися до насипу. Вона повинна була встановити міну, а хлопці забезпечували прикриття. Уже стояли морози, земля промерзла, а розгрібати її потрібно було тільки руками, щоб не привернути увагу ворога. Руки заніміли від холоду, кровили поранені пальці і зірвані об мерзлу землю і гальку нігті. А холодні рейки уже вібрували – стрімко наближався потяг. Коли земля здригнулася від сильного вибуху, промовила: «Прийми мій подарунок, Батьківщино!»
А незабаром після повернення з завдання за лінію фронту вирушила група, у якій знаходилася Зоя Космодем’янська. – Я проводжала Зою на її перше завдання, з якого їй не судилося повернутися. Це було в середині листопада 1941 року. На вулиці стояли сильні холоди, і я наказала їй взути валянки. Через два тижні група повернулася, але без моєї подруги, – зітхає розвідниця. Їй тоді хлопці розповіли, що уже поверталися додому, як Зоя визвалася виконати поставлене командуванням завдання у Петрищеві, де було багато німців. Узяла пляшки з запалювальною сумішшю і пішла. Її дві доби чекали в умовленому місці. Звістка про звірячу страту в Петрищеві партизанки Тані (це ім’я назвала на допиті катам Зоя Космодем’янська) сколихнула країну. Вийшов наказ Верховного Головнокомандувача Йосипа Сталіна Західному фронту щодо військовослужбовців частини, які забруднили свої руки кров’ю героїні: «Солдат і офіцерів 332-го піхотного полку в полон не брати». Стали відомі останні слова Зої, які вона встигла виголосити перед зігнаними на страту дівчини селянами: «.Мені не страшно помирати, це щастя – загинути за свій народ. Я не одна, нас двісті мільйонів, усіх не перевішаєте, вам відомстять за мене! Прощайте, товариші, бийте фашистів, з нами Сталін. Сталін прийде!»
І юна розвідниця Льоля, і її товариші поклялися помститися за свою бойову подругу. Олена Олександрівна виконувала небезпечні завдання на території Росії, Білорусії, Західної України. Не раз доводилося голодувати, жити в болотах, місяцями чекаючи слушної нагоди нанести черговий нищівний удар по ненависному ворогові. «За Зою!» – повторювала слова, і злітали в повітря склади з боєприпасами, ешелони з танками, казарми з солдатами й офіцерами. Окрім диверсійної діяльності була ще розвідка.
Якось з товаришами знешкодила німецького шпигуна, який десяток років діяв у Москві під виглядом полковника Червоної Армії. Одного разу Льолю було тяжко поранено – сім куль прошили тіло й у липні 1944 року мене комісували. – Я відправилася додому. У полинялому трофейному німецькому кітелі, на ньому – орден Червоної Зірки і медаль «За відвагу». На вокзал мене проводжав командир групи Аркадій Вінницький. І перед самим приходом потяга, помітно хвилюючись, освідчився. «Ти будеш мене чекати?» – запитав, червоніючи. Мене це зворушило і я відповіла: «Буду», – розповідає Олена Вінницька.
Сьогодні їй і її чоловікові присвячена експозиція у Черкаському обласному краєзнавчому музеї, у його фондах зберігаються спогади Олени Олександрівни, унікальні фотографії з сімейного альбому подружжя Вінницьких. До 50-річчя Великої Перемоги світ побачила книга спогадів Аркадія Вінницького «Розвідники Артура Спрогіса», яка також зберігається в музеї.
Ветеранові Великої Вітчизняної війни Олені Вінницькій після пережитого найдужче болить, що плюндрують пам’ять про війну і її героїв, зокрема пам’ять про її бойову подругу Зою Космодем’янську. Яких тільки небилиць не вигадували, що тільки не робили, щоб звести наклеп щодо мученицької участі, яку прийняла патріотка, знищити саму згадку про неї та її світлий подвиг! – Завжди пам’ятайте про подвиги героїв, які пішли на смерть у кращі свої роки заради нашого спільного майбутнього, які так любили свою Батьківщину, що не пожалкували власного життя задля її свободи і процвітання. Пам’ятайте, що за нашими плечима – славна героїчна історія, що нам є чим і ким гордитися, і не вірте наклепникам, які воліють у вас усе це відібрати, – звертається з напутнім словом до молоді мужня жінка.
Геннадій Сноз
