Дотик ангела

Дотик ангела

Черговий сигнал тривоги гасив у будинках жовті квадратики вікон. Здавалося, у міста від того перехоплювало подих. Силуети темних багатоповерхівок завмирали на фоні холодного вечірнього весняного неба.

Спершу Леся бігала в укриття. А потім пересиджувала тривогу в коридорі своєї квартири. Правило двох стін…

Максим, чоловік, воював. Коли мав змогу, телефонував. Підбадьорював, бо чув у її голосі сльози та сум. Обіцяв повернутися живим та неушкодженим. Леся кивала головою і шепотіла:

– Бережи себе…

Потім сльози зникли. Натомість з’явилася ненависть. До цього Леся не вміла ненавидіти. Це великий гріх. Її прабабуся, бабуся – побожні. Вчили змалечку доброти й любові. Але ненависть до ворогів була такої величезної сили, що висушила сльози.

Леся – шкільна психологиня. Любила свою роботу. Діти довіряли та довірялись їй. Вона ж приховувала тихий смуток. Його було стільки, що здавалось ось-ось вихлюпнеться з душі. Усе через те, що в них із Максимом не було і не могло бути дітей. У цьому не її вина.

Якось чоловік сказав:

– Ти можеш піти від мене, якщо захочеш. Я зрозумію…

Ні, вона не могла піти, бо кохала. Бо її Максим – найкращий у світі. Добрий, уважний, люблячий. Не зможе без нього. Якщо доля їх звела, значить, мусять бути разом.

– Ми можемо всиновити дитину, – відповіла. – Можливо, колись зрозуміємо: ось це маленьке ангеля шукало нас, а ми – його.

Максим часто міркував над словами дружини. Проте, коли чув дитячий сміх чи бачив радісних батьків, відчував лише тихий щем. Чужі діти. Чуже щастя…

Із вдячності до Лесі, до її кохання й терпіння, він міг погодитися взяти в сім’ю залишене кимось маля. Але… Те ангеля, про яке казала Леся, чи то було ще в дорозі, чи, може, ніколи не торкнеться його душі невидимим крилом…

…Легкий макіяж, зачіска, елегантний одяг. Лесі подобалося виглядати стильно. Коли ж провела Максима на війну, до косметики не заглядала. Зачіскою став звичайний хвіст. А з одягу – спортивний костюм або джинси та светр.

– Скільки, Лесю, ця війна буде тривати? – запитувала сусідка-пенсіонерка, яка навідріз відмовилася залишити квартиру. – Мої поїхала на дачу. Там вода, світло є. Мені ж чого боятися? Вже купу літ прожила. Тільки сумно самій. А телевізор довго дивитися не можу. Тиск від побаченого й почутого підвищується. Хто б подумав, що така біда прийде. Але в нас тут хоча спокійно, а там, де твій Максим…

Сусідка тяжко зітхає…

Свекруха працювала в дитячій лікарні медсестрою. Часто дорогою додому заходила до Лесі. Між жінками були гарні стосунки. Тепер вони ще більше підтримували одна одну. Максим – єдиний син у батьків. А для Лесі – єдине кохання.

– До лікарні діти потрапили. Звідти… Налякані, з застудами. Сироти, – розповіла свекруха. – Наші медсестри та лікарі їм іграшки, смаколики приносять. А вони майже не усміхаються. Такі малі, а життя вже пошарпало. Дивитися боляче.

– А де їх поселили?

– В одному з дитсадків, здається.

– Якщо їм треба психолога, я могла б…

– Старшеньким, мабуть, треба. Там різні діти. Деякі зовсім крихітки. Я запитаю.

…У садку, де поселили маленьких біженців, працювала матір однієї з учениць, якій у свій час допомагала Леся. Батьки розлучалися. Для дівчинки це була душевна травма. Тамара Василівна познайомила Лесю з персоналом. Ніхто не був проти, аби вона на волонтерських засадах надавала психологічну допомогу дітям.

Із більшенькими розмовляла, малювала… Маленьких, які плакали, брала на руки.

Крихітка з великими блакитними очима не вередувала. Спиналася в ліжечку на ніжки, щось мугикала. Падала, і знову спиналася. Біля неї сидів хлопчик років п’яти. Леся пробувала з ним заговорити. Та він уперто мовчав. І насторожено дивився, коли Леся бавилася з маленькою.

Вихователька розповіла про гірку долю цих дітей. Софійка і Сашко. Вони вже майже пів року в сиротинці. Батьки в аварії загинули. У бабусі після цього серце не витримало. У них нікого нема. Бо батько також сиротою ріс.

Коли почалася війна, дітей евакуювали. Сашко сидить біля ліжечка сестрички. Стереже її, наче. І мовчить.

Леся щодня навідувала Софійку. Маленька її впізнавала, тягнула ручки. Навіть Сашко вже не дивився на Лесю з-під лоба. І вперше взявся за олівці.

– Не звикайте до них, – радила вихователька. – Бо і вам, і їм буде потім важко. Зрештою, ви – психолог, самі знаєте.

Вона знала… Знала, що полюбила цих дітей. І не хоче розлучатися з ними. Розповість про Софійку та Сашка чоловікові. Трішки пізніше. У братика та сестрички має бути сім’я, дитинство, дім.

Після занять Леся збиралася додому. Заглянула до Софійки. Маленька їй усміхнулася. А Сашко несміливо торкнувся Лесиної руки. Це було схоже на дотик ангела, який їй повірив…

Ольга Чорна

«Уют» №22-26.05.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.