Диво любові

Диво любові

Два роки поспіль Надя не впускала до хати колядників. Бо нема в її серці й у її хаті місця для радості. Навіть для різдвяної. Діти, притуливши долоньки до темних шибок, дивляться на вечірню вулицю й аж підстрибують від бажання долучитися до гурту своїх ровесників. Їм і в гості хочеться до когось, але мама навіть до бабусі йти не дозволяє. Другий рік у хаті нема ялинки! Якби тато жив – ніколи б не допустив такого…

Але причина маминої відлюдькуватості саме в тому, що тата немає. Відколи загинув – перестала сміятися і наче втратила здатність радіти. Постійно ходить у чорному одязі, після роботи йде додому через цвинтар. Їй стало байдуже до успіхів дітей у школі. Високі бали маму не тішать, низькі – не засмучують. Вона не помічає, що діти виросли з одягу, що їм потрібні зимові куртки, чобітки… Олежик мріє про нові санчата, Віка так хотіла костюм принцеси на новорічний ранок, але мама пропустила це повз вуха – і дівчинка не пішла на свято.

У їхній сумній оселі давно не пахло пиріжками і пряниками. У кращому разі мама варила каструлю борщу на тиждень. У гіршому – смажила яйця чи готувала бутерброди. Її не раз намагалися повернути до звичного життя і бабуся з дідусем, і тітка з дядьком, але марно. Ці бесіди щоразу закінчувалися сваркою і маминими істериками. Вона вигукувала, що нічого не хоче, що світ їй немилий і проклинала війну, владу, АТО, всіх і вся.

Олегові з Вікою теж не вистачало тата. Його не стало, коли донечці було вісім, а син саме збирався до першого класу. Їхні маленькі серця спершу не могли осягнути трагедії, що спіткала сім’ю, і, здається, досі не осягнули. Дітям здавалося, що тато є – лишень десь далеко. І колись обов’язково повернеться. Принаймні, обом подобалося так думати.

Цьогорічне сумне Різдво стало останньою краплею у чаші терпіння маленьких людей. Вони дуже любили маму і їм боляче було усвідомлювати, що вона їх розлюбила. А хіба ні? Хіба матір, котра любить своїх діток, може так із ними поводитися?

– Віддай нас в інтернат! – почула Надя голос дочки і рвучко обернулася. Віка з Олегом стояли, тримаючись за руки, а в їхніх поглядах зблискували сльози.

– Куди? – вдала, що не розчула.

– В інтернат, – повторила донька.

– Бо ти нас не любиш. Нам там буде краще. І тобі без нас буде легше.

Надя кинулася до дітей, стала перед ними на коліна, схопила обох в обійми.

– Ви що таке надумали, дорогі мої? Ви хочете мене залишити зовсім саму? Я ніколи нікому вас не віддам!

– Ти нас не любиш, – сумно мовив Олежик – і слізки потекли його личком, наздоганяючи одна одну.

Надю мов струмом уразило. Оте «не любиш» блискавкою пронизало все її єство – і воно змінилося. Раптове прозріння, як пробудження з летаргічного сну, повернуло жінку до реальності. Вона підвелася з колін, швидко витерла сльози й енергійно, так, як колись, скомандувала:

– Ану припинити! Який інтернат? Мені потрібна ваша допомога. Олежику, неси ліхтарик! Ліземо на горище шукати ялинку. А ти, Вікусю, вийми з-під дивана коробку з прикрасами.

Діти стояли непорушно і дивилися на матір широко розплющеними очима. Вона стала такою, як була тоді, коли жив тато.

– Швидко! У нас мало часу! – заплескала Надя в долоні – і діти з вигуками «Ура!» помчали виконувати завдання.

За півгодини ялинка вже стояла посеред кімнати. Віка з Олегом діставали одна за одною прикраси і згадували історії, пов’язані з ними. Ось ці приніс Миколай, а ці вони виготовили власноруч із татом.

Надя відірвалася від захопливого заняття, щоби зателефонувати матері, сестрі, подрузі. Всім говорила одне й те ж: просила вибачення, запрошувала в гості й додавала:

– Але я зовсім не готова. Нині ви нас пригощаєте, завтра – ми вас. Прийдете – все поясню.

Звісно, що запрошенню зраділи всі. Навіть нічого не розпитували. Щаслива бабуся похапцем збирала ледь не всі дванадцять страв у лотки, дідусь, усміхаючись сам до себе, пішов прогрівати машину. А Надя тим часом зателефонувала до батьків покійного чоловіка, котрі мешкали в іншому селі, й ощасливила їх новиною, що приїде з дітьми в гості на другий день свят.

Щойно у різдвяному небі засяяла перша зоря, Олежик, який вистежував її надворі, забіг до хати і привітався:

– Христос рождається!

– Славімо Його! – відповіли гості.

Бабуся з дідусем розкладали страви з лотків у тарілки, мамина сестра і Вікусина хрещена тітка Тоня розігрівала у мікрохвильовці свої фірмові повстанські вареники. Її чоловік – дядько Ігор – розвішував по карнизах гірлянду. Їхні діти – Миколка і Степанко – намагалися непомітно для всіх підкласти під ялинку подаруночки. Мамина подруга тітка Оля і її донька Саша розхвалювали свої пісні мафіни зі смородиновим варенням, а мама, така байдужа останніми роками до всіх і вся, шукала у шухляді кулінарний записник, аби занотувати рецепт.

Ця Свята вечеря була особливою. Наче ковток повітря після перебування у задушливому приміщенні, наче погідний день після затяжної негоди. Радість наповнювала погляди й серця. І вперше за два роки Надя думала, що й Сергієві там, на небесах, радісно. Бо ж і небо, і земля торжествують. Жінка наче народилася заново і не розуміла, як стільки часу могла не перейматися дітьми, ігнорувати родину. Адже близькі люди, діти – її антидепресанти, її радість, сенс її життя. Вона мусить бути сильною і любити їх за двох: за себе й за Сергія. Бо хіба він пішов би воювати, якби не любив свою сім’ю?

Віка дивилася на цю гамірну ідилію, а потім тихенько, аби ніхто не помітив, вийшла з кімнати до маминої спальні, де на туалетному столику стояв портрет тата. Дівчинка взяла його бережно, поцілувала і прошепотіла:

– Дякую, татку. Дякую за те, що почув нас, що мама знову стала такою, як була раніше. Ми любимо тебе, татусю. І маму любимо. За себе і за тебе.

Раптом на ґанку задзеленчав дзвоник і чоловічим урочистим басом пролунало:

– Христос рождається! Господине, чи дозволите заколядувати?!

Віка кинулася назад до вітальні, а всі водночас – до коридору. Мама бігла попереду і кричала: «Можна! Можна!», мовби боялася, що колядники, не дочекавшись відповіді, підуть.

І радісна новина залунала чистим триголоссям на їхньому маленькому ґаночку. Дідусь узяв Олежика на руки, бо той вибіг на холод у самих шкарпетках. Бабуся втирала сльозу. Тітка Оля тримала піднос із кексами. Всі слухали колядників і підспівували. А в кожному серці, навіть у серці Наді, народжувався Спаситель. І це було неймовірне різдвяне диво, сотворене Господньою любов’ю до всіх людей на планеті.

Ліля Костишин

«Погляд часу» №1-2020

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *