Голод, людоїдство, війна…

Голод, людоїдство, війна
Голод, людоїдство, війна…

Про колективізацію, голодомор і війну чимало важких спогадів зберігає у пам’яті і на папері Зінаїда Петрівна Бродій. Вона народилася 3 березня 1926 р. у Жигалівці Калинівського району. Кажуть, таких людей Господь довго тримає на світі, щоб вони розказували нащадкам про минуле.

– Отут народилася на цьому ж обійсті, тільки у старій хаті, – розповідає бабуся. – А нову хату ми з мамою зводили вже після війни. Самі копали котлован, бо тата у 1939-му році забрали на Фінську війну, де він пропав безвісти.

Тато, Петро Нечипорук, до війни був головою сільради. Він як відчував, що не повернеться з війська. Коли йшов, мама саме була вагітна, і він сказав: «Якщо народиться син, то назвеш Петром, як мене». Тоді вони бачили тата востаннє. Маленький Петрик теж невдовзі помер. Уже згодом один чоловік із Шипіївки, який теж там воював, розказав (зустрів Зінину маму випадково біля млина), що Петро Нечипорук був санітаром, став якось на міну і його розірвало…

Було у Зіни ще двоє братів, які трагічно загинули у дитинстві. Семенка застрелили у лісі німці, коли він взимку пішов по дрова. А потім Павлика засипало в ямі, де копали глину… Є ще молодша сестра Ганна, яка живе у Білгороді-Дністровському.

Епізоди з історії родини і села Зінаїда Петрівна описувала у віршах, які за ритмікою дещо нагадують твори видатного земляка Степана Руданського, що народився у сусідніх Хомутинцях. Тільки поезії бабусі Зіни переважно трагічні.

…Ще від Петруся не висохли сльози,
У сорок третім, в люті морози,
Сьома-синочок подався у ліс,
Мама веліла, дров щоб приніс.
Хлопець не встиг іще й гілки зламати,
Як німців побачив – в руках автомати.
«Ком, ком, партизан!», – вони голосили,
Сьома злякався і побіг щосили.
Цього не знала, не бачила мати,
Як стали фашисти по дитятку стріляти.
Куля настигла Сьому-синочка,
Так і найшли його біля пеньочка…

Але, за словами бабусі, не всі німці були катами. Ті два німецьких солдати, що були на квартирі в їхній і сусідській хатах, ділилися продуктами, грали з дітьми у карти.

– Одного разу той німець, що жив на квартирі у хаті через дорогу, виграв у карти, і одна дівчина сказала на нього: «От паскуда!» А він питає: «Вас іст паскуда?» (що таке паскуда?). Вона каже: «Це означає «майне лібе» (мій любий). То він тоді кілька днів ходив і говорив: «Вєра, майне паскуда», аж поки хтось йому не розказав. То вона після того сиділа тиждень на горищі, бо він німець сказав, що заб’є її…

А як уже він від нас забирався, коли німці відступали, то він віддав мамі цукор, який збирав для своїх рідних, мені – різні хустинки. Казав: «Будете мене згадувати. Мене «пу!» (вб’ють), то хто мене згадає…» Так і є – я того Ганца згадую донині, бо він був доброю людиною.

Найстрашніші спогади Зінаїди Петрівни пов’язані з Голодомором. Каже, перед тим, у колективізацію, у тих, хто не йшов до колгоспу  – забирали хати. От і татові довелося вступати у колгосп… Потім ходили «активісти» і все із хат забирали. Навіть, якщо у горщику щось знайдуть – і те заберуть. І жорна били, щоб ніхто нічого собі не молов.

– Люди стали пухнути, помирати з голоду. Тих, хто помер, ховали по п’ятеро в одній ямі, – каже літня жінка і згадує моторошну історію людоїдства.

– У 33-му році ще тато був живий. А наш Сьома і той хлопчик Коля, якого з’їли, товаришували. Тато каже: «Що це таке, що Коля не приходить?». Пропав десь Коля. Стали його люди по селу шукати, прийшли і до нас. Тато каже: «За себе я ручаюся, у нас його нема. Шукайте у тих хатах, через дорогу». Пішли і знайшли… Як зараз бачу: один чоловік виносить його тіло, голова звисає, а штанці звисають, вже без ніжок…

А в тій хаті жила жінка, у неї було два хлопчики, і той Коля приходив до них гратися. От вона його закликала і зарізала – щоб своїх дітей нагодувати… А сільські жінки саме йшли на буряки з сапами. Кажуть: «Давайте, ми її сапами заклюємо за те, що вона таке зробила!» Чоловіки кажуть: «Нє, не дамо! Ми зробимо краще». Прив’язали її за шию до воза, і коні потягнули. Так вона і вмерла…

Зінаїда Петрівна розповідає, що зарізаного хлопчика Колю поховали без ніжок, а маленькі сини тієї жінки, яка його вбила, розповіли і про інші мамині жертви. Бабуся Зіна досі добре пам’ятає той діалог.

– Де ви діли ніжки Кольові?
– А з’їли.
– А кого ви ще з’їли?
– Дівчинку з’їли. І дєдушку.
– Якого дєдушку?
– Який наставляв ручку…

Як виявилося, перед тим до хати людоїдів (страшне слово, але страшніші ті, хто їх зробив людоїдами) приходила також дівчинка, яка міняла коралі (намисто) на хліб. Її теж заманили і з’їли. Так само з’їли і старого чоловіка, який просив милостиню.

Що сталося з синами тієї жінки-вбивці, Зінаїда Петрівна не знає. Але, як відомо, у таких випадках дітей переважно забирали в інтернати. Де їх вчили любити партію і Сталіна…

Чимало історій і віршів може розповісти 88-річна Зінаїда Бородій. Як у 1941 році стала у колгоспі ланковою, як під час війни втекла від німців і поліцаїв, які прийшли забирати її на примусову роботу у Німеччину. Тоді за це нацисти побили маму і братиків, сім’ї довго довелося переховуватися за річкою…

Розповідає, як вінчалася у 1945 році. Як потім чоловік пичив, розпускав руки і бив вікна, що аж довелося його покинути. Певно, тому тепер на питання, як же звали чоловіка, Зінаїда Петрівна з посмішкою відповідає: «Хоч забийте – забула!»… Розказує про те, як три десятиліття пропрацювала у медпункті санітаркою – знала всіх дітей у селі, знала, які ліки, від яких хвороб допомагають… Про те, як важко хворіла її покійна дочка Надя – 30 років лежала у Вінниці у лікарні, і мама Зіна їздила до неї всі ці роки. Наді не стало у 2005-му році.

З теплотою розповідає про добрих сусідів. Про племінників Олександра і Юрія та про їхні родини, які, хоч і далеко живуть, але навідують тітку.

– Бабуся Зіна у нас активістка, стільки всього пам’ятає, стільки гарних віршів склала, – розповідає сусідка Оксана Танчак, яка доглядає Зінаїду Петрівну. – Навіть багато років вела спеціальний зошит, де записувала всіх, хто помирав у нашому селі. А ще вона брала участь у відбудові нашої церкви – їздила до владики у Вінницю, оформляла документи, збирала гроші, працювала біля храму… Це зараз вона злягла, бо впала і пошкодила ногу. Ми вже їй і таблетки, і уколи – щоб вона хоч по хаті сама могла ходити…

М. Васильків

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *