Голубка.
Моїй мамі присвячується…

«Погляд часу» №17-2019

Маленька сива жінка лежала на лікарняному ліжку. Прикриті очі, бліде лице, посохлі губи. Жінка була змучена важкою хворобою. Вона марила. Коли-не-коли свідомість поверталася у стражденне тіло, а з нею повертався і біль. Біль, що пронизував наскрізь, забирав думки. Біль вивертав нутрощі так, що жінці хотілося вистрибнути з власного тіла. Бігти… Втекти…

…Тихенько поскрипують колеса на возі. Кінь підтюпцем біжить попід гіллям дерев, які стоять обабіч дороги. Маленька дівчинка, закутана у мамину хустку, править конем. Дорога тягнеться і тягнеться, без кінця і краю.

Зранку Наталку розбудив стукіт горнят та кроки і розмови господарів. Ніч вона проспала на старому кожусі під грубою, вкрита рядном. Від дверей тягло холодом. Це люди почали поратися по господарству. Дівчинка згорнулася калачиком, сподіваючись ще хвилинку поніжитись у теплі. Та тітка зазирнула за піч і гукнула:

– Вставай, Наталю, час корів гнати на луки.

Хутко схопилася на ноги і вийшла на широке подвір’я, поросле густим споришем. Плечі її легенько здригалися від ранкової прохолоди. Та господар уже випускав корів. Наталка одягла хустинку, схопила прутика і вправно погнала корів. Починався день.

Зранку в палату тихенько зайшла молода жінка. Вона припала вустами до пожовклої долоні, що звисала з ліжка. Стара прокинулася і на обличчі з’явилася посмішка. Жінка силувала себе посміхнутися, але видно було, що їй важко навіть дихати.

– Як ти, мамо?

Донька лагідно гладила жінку по сивому волоссю, а тій кожен дотик був мукою.

– Нічого, донечко. Я отак лежу тихенько, то й нічого. Принеси мені води. Хочу вмитися.

Донька пішла по воду, а жінка спробувала сісти на ліжко, звісивши босі ноги. У голові паморочилося, груди залив свинець. Але треба триматися, бо в доні маленький син. Ще молоко зникне. Хай не хвилюється.

Коси мої, коси. Густі, чорні, блискучі. Виросла Наталка гарною, кароокою красунею. Висока, ставна. Очі, як сонце! Зуби білі, мов перлини. А між зубів – щербинка. Скільки парубків сохло за тією щербинкою! А серце своє віддала Миколі.

– Моя зіронька, Натуся, голубка моя.

Гарне було те кохання. І діток двійко народила. І господиня – подушки в неї білі та пишні. Садок та город доглянутий. Вишні в саду білим цвітом квітнуть. А влітку насушить яблук та вишень цих на усю зиму…

Та не довго тривало те щастя. Поїхав Микола цілинні землі піднімати. Плакала Наталка, тужила ночами, неначе відчуваючи біду.

Повернувся додому худий і хворий. Лежав на білих подушках, обливаючись потом. А часом так горів, що шкіра з нього клаптями злазила. Коли приходив до тями, шепотів: “Наталочко, зіронько, голубка моя… А вона витирала йому тіло мокрою ганчіркою і горіло серце в її грудях страшним вогнем. Невдовзі Микола помер, залишивши нещасну жінку наодинці з горем і малими дітьми.

Повернулася вдовою у рідне селище. Почала будувати хату. Разом із дітьми босими ногами місила глину з кінським гноєм та соломою, сушила саман та потроху ліпила, мов та ластівка, своє власне гніздо. Ночами плакала від горя, що краяло серце. А вранці бігла на роботу – діток треба годувати.. Одного разу із забуття жінку вивела старезна бабця.

– Біда, біда. Подивилася в очі і промовила: “Досі горюєш. Живи далі. У тебе діти. Купайся криничною водою – стане краще”. І пішла. Відтоді Наталка наливала у велику діжку холодної криничної води й опускалася в неї по саму маківку. Згодом хвороба відступила. Діти потроху підростали. А вона не цуралася найтяжчої роботи, бо ж дітки росли. І знову її хатинка розквітла мальвами та півоніями. Загули бджоли в яблуневому цвіті. А біль у серці не вщух, а притупився і нагадував про себе одинокими ночами, коли за подругу була вишита червоними маками подушка.

Невдовзі стала помічати невисокого чоловіка, що частенько проходив повз її двір. Гарний на вид. Стрункий. Приглядається. А згодом він і сам заговорив, посмішка грайлива на вустах. Та серце сторониться залицяльника. Мати Наталчина, почувши про Андрія (так звали чоловіка), почала напосідати:

– Доки будеш бідувати сама? Гарний, хазяйновитий. Та й дітям батько потрібен. Наталка здалася. Переїхали з дітьми до Андрієвої хати. Свою залишила сиротою посеред яблуневого саду. У новій оселі почала наводити лад. Працювала, не шкодуючи сил. А чоловік став частенько прикладатися до чарки. Тільки зараз дізналася про колишню його дружину, що любила у гречку скакати. З нею Андрій розлучився кілька років тому. Напевно, спогади й образа на дружину не давали спокою чоловіку. Тож згодом усе, що було у нього на серці, почав виміщати на Наталці. Лайки, прокльони, приниження. Усе терпіла, бо вже знала, що під серцем знову носить дитя. Народила дівчинку Оленочку. Старші діти, вже майже дорослі, малою не натішаться. А вона кумедна, цікава. Очиці сині, як волошки. Та й життя потроху налагодилося. Змирилася бідна жінка, що більше вона не Наталочка, не зіронька, не рибка. Втіху знаходила у дітях. Дарувала їм себе без останку. Хата біла, у хаті і напечено, і наварено. У садку квіти буяють, гудуть бджоли. Тільки чоловік, як і раніше, ласку дарував тільки вночі, під ковдрою. Затерпла душа та зносила все. Хоч і немилий був. Заради дітей. А чоловіка жаліла, бо бачила, що нещасний він. Не знаходить спокою, мучить і себе, і її. Згодом і синочок з’явився.У турботах, у роботі не зважала Наталка на чоловікові кепкування. Плакала наодинці та виховувала дітей.

Ось і сивина у косах. Та й коси вже не ті. Розчісує Оленочка мамині коси. Співає, мов соловейко. Уже й парубки заглядають через паркан. Старші діти вже одружилися. У кожного сім’я, діти. Бігають до бабусі, щебечуть. Таємниці свої і батьківські розповідають. І кожного бабуся Наталя втішить. То цукерочку дасть, то пиріжечками нагодує, то меду з горнятка наллє. Ох і добрий той мед із білим хлібом та молоком! Тільки завжди сумні у бабусі очі. З роками сяяти почали ще більше. З карих змінилися на медово-сонячні. Мамині очі…

– Мамо, завтра повеземо тебе до іншої лікарні.

Оленка миє мамі лице, руки, ноги. Прохолодна вода дає відпочинок спеченому полум’ям тілу. І жінці здається, що й справді, завтра буде легше. Треба тільки потерпіти. Ще трошки потерпіти. Машина. Лікарня. Люди. Багато людей. І знову біль – несамовитий, страшний. Крісло. Повітря вже немає. Перелякані очі доньки. Руки сина, що піднімають, несуть над землею.

– Мамо! Матусю!!!

Маленька, босонога дівчинка біжить по росяній траві назустріч сонцю. Летить на волю біла голубка.

Олена Лоз