Гріх неправди

Гріх неправди

Гріх неправди має осяжний вимір, і українцям варто навчитися відмовляти у довірі всім, хто намагається зробити з них простаків та довірливих.

Ми живемо в епоху «постправди», «фейків», точніше кажучи, – епоху, коли домінує брехня.

Можливо, це зумовлено гібридною війною, розв’язаною Росією не лише проти України, а й проти усього світового демократичного співтовариства.

Причин може бути безліч, одна з них полягає у тому, що політики чомусь твердо переконані – «громадська думка не знає історії», а ще – у цілковитій безкарності маленької чи трішки більшої брехні. Ба більше, у її корисності, коли, на думку окремих персонажів, ідеться про справи «державної ваги».

У Польщі, наприклад, влада застосовує інструменти брехні (великої, як-от одіозний закон про Інститут національної пам’яті, «маленької» – той же інцидент у Грушовичах) для улещування виборця, формування міфу «безгрішності» поляків, їхнього статусу жертв у будь-яких історичних перипетіях. Дивна річ, для глибоко християнської нації ці інструменти годяться! Із цього приводу спадають на думку слова українського філософа Агатангела Кримського. Він писав, що «християнство прощає гріхи, але не прощає безгрішності. Адже у такому разі людина впадає у найтяжчий гріх – гріх гордині».

В Україні політики також спекулюють на «короткій пам’яті виборця», на його схильності ще по-совєтському вірити в обіцянки світлого майбутнього чужим коштом, у всесилля держави, яка чарівним помахом пальця може вирішити все: одного дня переможно завершити війну, розв’язану не нами, дати в оселі дармовий газ і прибрати під нашим порогом. І коли хтось намагається апелювати до здорового глузду, пояснюючи безглуздістю, ба навіть злочинність таких обіцянок, правдорубів піднімають на кпини. Популісти вправно створюють у свідомості пересічного виборця картинки на будь-який смак. Коли йдеться про досягнення, покладаються на задавнену недугу меншовартості, мовляв, хіба це успіхи, це влада піариться. Коли ж мова про невдачі, то тут творчості й активності «опозиції» немає меж: вони і вишиванки на собі рватимуть, і лобістів проплатять, щоб увесь світ дізнався про убогість і безпросвітність України.

Але брехня рано чи пізно вилазить. Хай буде непокараною, та все ж суттєво шкодить одному з найважливіших складників суспільних стосунків – довірі. Чи будуть вірити тепер селяни отому війту з Грушовичів? Чи, зрештою, аж так безапеляційно, як досі, довірятимемо ми, скажімо, ВВС після їхнього «фейку» про проплачену зустріч Порошенка з Трампом?

І хай відповідальність за брехню не передбачена карними кодексами. Вона передбачена іншим – суспільною недовірою. Це – непоправна втрата як для політиків, так і для інституцій.

Гріх неправди має осяжний вимір, і українцям варто навчитися відмовляти у довірі всім, хто намагається зробити з них простаків та довірливих.

Ігор Гулик

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest