Герої не вмирають: про справжній героїзм і про велику самопожертву

Прикрив відхід побратимів ціною власного життя

Тридцятирічний Олег Адамовський загинув під час оборони Харкова.

Молодий майор Олег Адамовський із Донеччини віддав службі у Збройних Силах України майже половину свого життя. Він із дитинства мріяв стати професійним військовим, тому після закінчення школи вступив до Харківського університету Повітряних сил ім. Кожедуба, який закінчив із «червоним» дипломом.

Олег служив на кордоні Харківщини з росією, потім у Маріуполі, а згодом чоловіка перевели до Харкова, де він оселився з молодою дружиною.

Початок повномасштабної війни Олег Адамовський зустрів у Чугуєві на Харківщині, а його дружина Ганна – у їхній харківський квартирі. Ганна згадує, що чоловік просив її виїхати до друзів на Київщину, але вона залишилася, щоб бути ближче до коханого.

«Перший тиждень ми постійно тримали зв’язок, – розповідала жінка. – Я кілька секунд чула його голос і хоч трохи ставало легше. Коли я запитувала Олега, де він, то у відповідь чула: «Поряд, я в тилу. Це тобі краще тікати від обстрілів». Чоловік постійно наголошував, що він офіцер, дає накази, тому йому нічого не загрожує. Хоча у глибині душі я знала, що мій Олег може без вагань пожертвувати собою заради інших».

Вранці 11 березня Адамовський сказав дружині, що проїжджатиме поряд і заїде додому. Ганна пригадує, що минуло всього два тижні війни, а її чоловік дуже змінився: схуд, відпустив бороду, виглядав змученим і наче постарів. Наступного дня Олег ще зателефонував мамі, відповів на повідомлення дружини, а ввечері зв’язок із ним обірвався…

12 березня під Харковом офіцер Олег Адамовський провів свій останній бій. Бойові завдання він виконував у складі 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. У воїнів було важливе бойове завдання, успішне виконання якого зупинило б просування ворога у напрямку Харкова. Група, яку очолював Олег, натрапила на ворожу засідку. Чоловік прикрив собою відхід побратимів і до останнього подиху вбивав ворогів.

Поховали Олега Адамовського 15 березня на рідній Донеччині. У день прощання ворожі снаряди пошкодили будинок, у якому молода подружня пара мешкала, будувала плани, насолоджувалася одне одним і була щасливою.

«Після смерті Олега нічого не страшно. Тільки нескінченний біль! – додає вдова. – Душа болить, плаче, божеволіє. Немає почуттів, крім болю та порожнечі. Я хотіла, щоб у старості ми померли в один день, щоб не страждав ніхто з нас, щоб не було так боляче».

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майору Олегу Адамовському посмертно присвоїли звання «Герой України» та нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Нагороди отримала вдова Героя.

Був патріотом і трудолюбом

Під Волновахою загинув Сергій Шестак, гравець аматорського клубу «Черкаські козаки», захищаючи Україну від окупантів. Без чоловіка і тата залишилися дружина і маленька донечка.

Він – мій односелець. Знав його давно як порядного сім’янина, патріота і трудолюба. Зустрічалися, віталися, усміхалися один одному, хвалилися успіхами, ділилися болями і труднощами. І не знали, що кожна мить дорога і неповторна, як і життя…

Сергій Шестак загинув, захищаючи рідну землю від російських загарбників. Йому було всього 33. Народився Сергій на Чернігівщині, там закінчив школу та будівельний технікум. А свою половинку, Олесю знайшов на Черкащині. Згодом у подружжя народилася донечка Мілана. Мріяли ще й про сина.

Сергію по-доброму заздрили за успіхи в роботі. А ще Сергій захоплювався футболом, грав у аматорських командах Чернігівщини і Черкащини. Останніми роками був одним із лідерів футбольної команди «Черкаські козаки», яка виступала у Лізі учасників АТО.

На захист України від окупантів він став ще у 2016 році. А коли почалася повномасштабна війна, знову пішов до війська. Та ворожа куля обірвала молоде життя. Сергій Шестак загинув 18 березня на Донеччині під Волновахою.

Задля вшанування пам’яті героя його друзі зініціювали проведення футбольного турніру «Кубок пам’яті Сергія Шестака», який відбувся 24 червня у селі Чемер.

За звитягу, виявлену при захисті батьківщини, за вірність військовій присязі Сергій Шестак нагороджений орденом «За мужність».

Олег та Євген Громадські: батько за сина, син – за батька

Підполковник у відставці Олег Громадський – колишній комбат 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї бригади ЗСУ, яка свого часу однією з перших зайшла на Авдіївську промзону й утримувала її протягом 258 днів. У перший же день повномасштабного вторгнення російських окупантів він добровільно став на оборону Харкова, почесним громадянином якого був.

Його син Євген, лейтенант Нацгвардії, разом із 5 бійцями-строковиками тримали 24 лютого встановлений рубіж на околиці Харкова, у П’ятихатках, до підходу резервів із бригади ЗСУ. Увечері був перший прорив ворожої колони в бік міста.

Підполковник приїхав допомогти синові в першому в його житті бою й залишився з нацгвардійцями на позиції, аби прикривати їх відхід.

Євген зі своїми бійцями, завантаживши по максимуму боєкомплект, який залишився, вирішили зайти в бік колони російських військ. Молоді захисники витратили всі гранатомети, стріляли й із кулемета. Їм удалося зупинити колону, знищити чотири ворожі машини, захопити полоненого.

Зранку, згадує Євген, із батьком не було зв’язку, а згодом він дізнався, що той загинув від численних кульових, несумісних із життям поранень, отриманих у близькому бою з окупантами.

Світла пам’ять Героєві й подяка за сина – представника сьомого покоління військових у їхній родині. Євгенові за той перший бій було присвоєно звання Героя України. Тепер він захищає Україну за обох Громадських.

«Погляд часу» №32-04.08.2022