Горішки

Весна не те, щоб забарилася, радше не набралася сміливості впевнено повідомити про своє настання. Уже й алича викинула бруньки, і жовті нарциси ваблять зір, і шпаки горланять навперебій, а тепла нема.

Ольга Григорівна назбирала сухих гілок з ясеня, що вітер наломив. Занесла до хати, у сінях знайшла газети від часів передвиборчої агітації, тож буде чим розпалити в грубі. Ще б сірники де знайти. Перешукала в усіх місцях, де вони зазвичай сушилися, – нема. Зате знайшла важку чавунну форму для випікання горішків. Точніше, не лише горішків, а й грибочків і шишок. Пригадала, як у дитинстві такими солодощами тішила її бабуся.

У крамницю по сірники однаково потрібно буде йти, а ще б купити хліб і до нього. Ну, і якщо вже таке, то й заодно інгредієнти для випікання горішків. З острахом відкрила інтернет, чи є мережа – є! Знайшла рецепт, не треба шукати пошарпаного заяложеного зошита, коли в неті є все. Поспішила в крамничку. Повернулася за пів години з повною торбою провізії, купувала таке, що не зіпсується без холодильника.

Давно не палена плита диміла, мокрий хмиз шипів, але врешті вогонь виявився сильнішим за дим і вологу. Повітря нагрілось, а отже, стало тепліше й жінці. Поставила чайник з водою і взялася місити на «горішки». Яйця, маргарин, цукор, трішки соди – найпростіший рецепт, за яким і бабуся пекла.

Тільки тоді яйця були домашні, замість маргарину – смалець, та й борошно теж своє. За пів години Ольга Григорівна розклала рум’яні вироби на тарілку, аж сама залюбувалася ними. Вогонь заледве жеврів, добре, що чай із вишневих і малинових гілочок устиг закипіти. Налила в алюмінієвий кухлик, узяла його руками, грілася. Зверху на грубу кинула ковдру, збоку на крісло примостила подушку – нехай теж гріються, ну, і щоб вивітрити застояний запах необжитої хати. Скільки їй доведеться тут бути? День, два, тиждень максимум. А далі мусить повертатись у місто, бо там її робота, там її дім. Заплакала. Дім там, де тепло і затишок, куди хочеться повертатись. А що в неї? Гуртожиток, де кожен живе своїми вподобаннями і не має наміру ділитись із сусідом ні думками, ні намірами. Діти вже дорослі, мають право на особисте життя, а чоловік… Чоловік, мабуть, теж має своє особисте життя поза стінами рідного помешкання. Останнім часом підозри лиш посилювалися – Любомир приходив додому пізно, вперто мовчав, ігнорував її як жінку.

Ольга Григорівна просто втомилася від такого життя. Тому взяла тижневу відпустку, нічого нікому не сказала й поїхала в село до бабусиної хати. Мама наполягала продати її, бо ж міська жінка ніколи не розуміла села. Ольга зберегла хатину як спогад про щасливе дитинство й останню пам’ять про батька. Оля навіть не була на його похороні – якраз подорожувала під час медового місяця. Знала, що батько смертельно хворий, тому й із весіллям поспішали, щоби «встигнути». Встигли, лиш Оля не встигла попрощатися з татом. Усе життя картала себе.

Мама після роковин за батьком удруге вийшла заміж, пішла жити до свого обранця, якого знала давно: «Яка там любов у моєму віці? Просто є шанс не заважати дітям!». Проте немолода пара щиро дивилась у вічі одне одному й ніжно трималася за руки. Ольга тепер такого віку, як тодішня її мама і їй іще хочеться бути не лише комусь потрібною, а й бажаною і коханою. Крім обов’язків, жінка хоче відчути теплоту чоловічого плеча і щирого ставлення від дітей. Хіба це багато? Стало себе невимовно шкода, такий сум охопив, що аж знову заплакала.

За схлипуванням і не второпала, що хтось тарабанить у вікно, перелякалась не на жарт, адже сама в хаті, сусідів поруч нема. Грюкання повторилося. Увімкнула на дворі світло і якомога голосніше крикнула у вимкнений телефон: «Любомире, не барись. Коли будеш? За декілька хвилин? Їдь швидше, бо до мене якісь злодії лізуть!». Мабуть, під вікном почули її розпачливий заклик, бо… голосно розсміялись і пішли геть. Ольга думала, що до ранку з переляку не засне, сіла біля теплої груби в широке бабусине крісло і… прокинулась аж на світанку. За вікном світило сонце, хмари розійшлися, на душі стало веселіше. Якби не нічне жахіття, то було б узагалі чудово.

Ольга вийшла на подвір’я, щоб дослідити, хто ж то вчора до неї добирався, ніяких доказів, вийшла за хвіртку й обімліла – на дорозі стояла машина її чоловіка. Не повірила власним очам. Підійшла ближче, чоловік спав, скоцюрбившись на задньому сидінні. Тепер уже Ольга тарабанила у вікно. Любомир прокинувся, побачив дружину, посміхнувся.

– Доброго ранку! Запросиш до хати, бо щось я тут змерз?

Мовчки зайшли. Ольга взялася розпалювати грубку. Десь за годину чайник закипів, а в подружжя ніби замерзли роти, жодного слова не сказали одне одному. Жінка поставила на стіл «горішки» і літровий кухлик чаю.

Чоловік пив чай, смакував печивом.

– Учора пахло на все подвір’я. Мав надію, що й мене почастуєш, а ти навіть до хати не впустила…

– Це був ти? – Ольга аж завмерла.

– А хто ж іще? – Любомир не стримав сміху.

Так, це ж він учора сміявся, але жінка з переляку й не впізнала знайомого голосу, бо не сподівалася його почути.

– Як ти мене знайшов? І чому не зателефонував? – не йняла віри.

– Діти відразу второпали, коли ти не прийшла додому без попередження. Спершу ти не брала слухавки, подумали, що якась халепа, аж раптом дочці спало на думку поглянути, чи є ключ від бабиної хати. Уяви, всі про нього знали, ніколи не звертали уваги на те, чи він на місці, а вчора якась сила штовхнула Ліду глянути саме туди. І я злякався, тому й поїхав слідом. Спершу подумав, що ти собі коханця завела, тому й дивився весь вечір у вікна. А коли переконався, що просто втікала від усіх нас, то захотів зайти. А ти злякалася і… і кликала мене. Я сміявся до сліз, адже ти кликала мене уявного, а я реальний був поруч. Мене це так потішило. Я був безмежно радий, що ти сама і шукаєш не поліцію, не сусідів, а саме мене. Олю, я вчора був такий щасливий, немов лиш одружився з тобою. Я зрозумів, наскільки ти мені дорога, близька і рідна…

– Але чому? Чому ти досі був до мене таким байдужим? Чому примушував мене страждати, не довіряти тобі, сумніватися у тобі? Що трапилося, Любку?

– Як розкажу, точно перепаде мені на горіхи. У нас незабаром срібне весілля. Хотів тобі приготувати несподіванку – якусь гарну подорож, тому й приходив пізно, бо знайшов підробіток. Важка робота, після якої хотілось якнайшвидше головою до подушки. Але, мабуть, ці гроші використаємо на щось інше. Олю, ми незабаром станемо дідусем і бабусею, до того ж одночасно двом онукам. Наша Ліда вагітна. І дівчина Ореста теж, майже однаковий термін. Діти не знали, як тобі це повідомити, знаючи твій владний характер… Ось такі наші справи, кохана…

Ольга Григорівна майже впала в широке бабусине крісло Сльози текли струмками. Любомир опустився перед нею на коліна, мовлячи:

– Сльози радості чи розгубленості?

– Злості, ось ти зараз отримаєш у мене на горіхи!

Любомир засміявся, простягнув їй тарілку з печивом.

– Не вийде, я горішки з’їв, тут самі «шишки і грибочки».

Жінка обійняла свого чоловіка.

– Який же ти в мене міцний горішок!

– А ми це зараз перевіримо, – підняв її на руки і поніс до старовинного міцного ліжка.

Наталія Василів

«Погляд часу» №19-11.05.2023