Гріх

Вона стояла біля вікна, спершись на підвіконня

Вона стояла біля вікна, спершись на підвіконня. Надворі йшов сніг. Навколо ліхтарів сніжинки нагадували метеликів, які пурхають один навколо другого. На вулиці майже нікого не було. Лише час від часу з’являлися перехожі, які, здавалося, ховаючи руки в кишені, від холоду пришвидшували дрібні кроки. Лабіринт багатоповерхівок, змії стежок. Із темної шибки вікна на неї дивилася сивочола жінка, обличчя якої було змережене глибокими зморшками.

«Невже це я», – зітхнула Любов Іванівна і поринула в спогади.

Тоді так само була зима. У пологовому будинку було холодно. Вона, молода і вродлива, з косою по самісінький пояс, лежала на ліжку, втупившись у стіну і плакала. Не могла пробачити собі, що послухала подругу і вбила своє ще ненароджене дитя. Навіть після того, як Віктор дізнався про вагітність і втік, думок про аборт у жодному разі не виникало, адже у свої 29 вона була готова до материнства.

«Ти навіть не уявляєш, що таке життя матері-одиначки, коли на тебе тицяють пальцем, а дитину поза спинами називають байстрюком, – переконувала Ніна. – Подивись, яка ти гарна, ще встигнеш прати пелюшки».

Спогади обірвав бій великого годинника, який стояв у вестибюлі будинку для престарілих, у якому вона мешкала вже четвертий рік, але так і не змогла призвичаїтись до життя у чотирьох стінах.

«Ось минув ще один день життя», – сказала сама до себе Любов Іванівна і, погасивши свічку, сіла в крісло, закутавшись у плед.

Спогади знову почали розгойдувати її пам’ять. Ось вона на сьомому небі від щастя: у розкішній весільній сукні, з неймовірною зачіскою, а навколо океан квітів, друзі, шампанське, поруч коханий чоловік, який, здавалось, готовий заради неї на все…

«А що я тобі говорила, бачиш, як усе склалося. Не забувай, що це моя заслуга і ти переді мною в боргу», – час від часу нашіптувала на вухо Ніна, та Люба її не чула. Вона з головою поринула в атмосферу яскравих почуттів.

Медовий місяць молодого подружжя тривав більше року. Віктор балував Любу коштовними подарунками й увагою. Поруч із ним їй було затишно і безпечно. Жінці дуже хотілося народити сина, яким Віктор просто марив, але дитя чомусь не зачиналося. Таємно від чоловіка, Люба пішла до лікаря. Пройшовши всі обстеження, вона почула те, чого боялася найбільше. Як сказати коханому, що вона ніколи не зможе стати матір’ю, Люба не знала. Вона вийшла на вулицю і їй уперше не хотілося йти додому. Вона блукала містом і чи то за іронією долі, чи за збігом обставин, їй постійно зустрічалися вагітні жінки та молоді мами з візочками.

Звістка про безпліддя стала сильним ударом для Віктора. І хоча він намагався приховати свою збентеженість, Люба відчувала це кожною клітиною свого заціпенілого тіла.

«Я люблю тебе і це найголовніше», – тихо сказав він, але вперше від тих, знайомих і бажаних слів, війнуло якимось холодом.

До цієї розмови вони більше не поверталися. Віктор вдавав, що нічого не сталося, але часто став затримуватись на роботі і їздити у відрядження.

«Це ж бізнес, Любашо, мушу», – казав він у відповідь на її німі запитання, але розуміла, що життя у їхній сім’ї почало давати тріщину.

«Ти нагнітаєш ситуацію, – переконувала Ніна. – Ну чого тобі бракує – живеш, як вареник у маслі. А пристрасті – так вони в усіх з роками минають», – Ніна так переконливо все розклала по полицях, що Любі навіть стало соромно, що вона засумнівалась у вірності Віктора.

Та якось, збираючись прати його сорочки, вона помітила на рукаві сліди від губної помади. Їй сперло дух і раптом стало дуже холодно, як узимку. Вона не стала влаштовувати чоловікові скандал, не прагнула порад подруги, а тримала все в собі. Усі крапки над «і» розставив сам Віктор. Того дня він повернувся з роботи раніше звичного з великим букетом червоних троянд.

«Любо, ми не можемо більше жити разом, я покохав іншу жінку і за декілька місяців я стану батьком, але хочу, щоб ми залишилися друзями, – сказав він. – Я куплю тобі квартиру і ти можеш забрати машину, яку я тобі подарував на річницю весілля».

Любу аж струсонуло, неначе хто вилив на неї відро холодної води. Отямившись, вона підійшла до Віктора і ледве вимовила: «Бажаю щастя».

…Спогади обірвав стукіт у двері: «Любашо, відчини. Я знаю, що ти не спиш». Це був Григорій.

У будинку престарілих він живе всього кілька місяців. Сюди його привіз син, обманувши, що везе до санаторію. З тих пір Григорій виглядає сина у вікно, сподіваючись, що він приїде за ним. Любові Іванівні було шкода цього нещасного чоловіка, але вона не відчинила йому. Коли ж почула його дрібні кроки в перемішку зі стуком ковіньки, які віддалялися від її кімнати, знову ринула у власні спогади: гортала у пам’яті сторінки свого життя, пригадуючи до дрібниць окремі епізоди.

Ось вона у службі у справах дітей із купою документів та страхом, що їй знову відмовлять в усиновленні дитини, адже вона не перебуває в шлюбі, а відтак шансів у неї майже немає. Саме таку відповідь почула, коли прийшла відразу після розлучення з Віктором. Як і два роки тому, начальниця зміряла її не зовсім привітливим поглядом і сказала, що малюків, які могли б їй «підійти», у сиротинцях немає. Є лише дуже хвора дівчинка, а також хлопчик, у якого восьмеро братів і сестер, але розлучати їх не можна. Ще через рік їй за «дякую» пропонували знайти немовля без черги.

«Купувати дитину – це вже занадто!» – подумала Люба, але бажання подарувати свої почуття і турботу обездоленому малюку були сильнішими і вона погодилася на пропозицію. Щоправда, сума була непосильною. І вона продовжувала пошуки законним шляхом. Аби їй не дорікали, що вона самотня, готова була навіть одружитись із Павлом, який уже більше року пропонував їй шлюб. У цю мить вона навіть відчула занадто різкий запах його одеколону.

Та життя під одним дахом не склалося. Дізнавшись про намір усиновити дитину, Павло повернувся до свого холостяцького гуртожитку. Обтяжувати собі життя у 45 років йому не хотілося.

«Любо, вгомонися, – казала Ніна. – Он, рідні батьки зрікаються своїх дітей і приховують свої прибутки, щоб не платити навіть аліменти, а ти хочеш, щоб Павло полюбив чужу йому дитину. Залиш цю ідею з усиновленням, живи для себе і насолоджуйся свободою».

Тоді вона впала у депресію і не хотіла нікого ні бачити, ні чути. Ходила тільки на роботу і до церкви. Там познайомилась із жінкою, якій чомусь захотілося відкрити свою душу.

«Любо, що тебе тут тримає? Їдь зі мною до Італії, зміни обстановку та спробуй іншого життя», – казала нова подруга. І вона наважилася.

Мілан зустрів її яскравим літнім сонцем. Воно розвіяло її смуток, з яким сюди їхала. Звичайно, на перших порах було важко звикнути, що ти прислуга, бути покірною і терпіти приниження від престарілих сеньйор. Бувало, що господарі підкидали в будинку дрібні купюри й очікували на її реакцію: привласнить гроші чи поверне. Були сеньйори, яким важко було вгодити, бо посуд не так начищений чи меблі не блищать. Але це були для Люби дрібниці, адже тут, на чужині, ніхто не знав її минулого життя, від якого вона намагалася втекти, тут вона не боялася зустріти Віктора, якого ще й досі кохала. Та, на відміну від інших заробітчанок, які тужили за дітьми та, не витримуючи фізичного навантаження, повертались до України, їй було легше, адже вдома на неї ніхто не чекав.

Майже всі зароблені гроші вона переказувала на дитячі будинки та інтернати. Так минали дні, місяці, роки. Після того, як розміняла сьомий десяток і коли здоров’я почало давати збій, вона вирішила повернутися додому. Накупила подарунків для Ніни, її дітей та онуків, оливкової олії, кави, італійського сиру та сувенірів. Дві з половиною години льоту і вона вдома. Піднявшись сходами на п’ятий поверх, не повірила своїм очам – двері її квартири були іншими і відчинити замок своїм ключем вона не може. Сусіди сказали, що тут живе вже років із десять інша сім’я.

Уже наступного дня вона дізналася, що хтось, від її імені, підробивши підпис на ксерокопії документів, продав її житло.

Любов Іванівна згадала судову тяганину, яка тривала майже три роки, але повернути квартиру їй так і не вдалося – її продавали тричі, а того, хто провернув цю аферу, знайти не вдалося. Бути тягарем Ніні, яка забрала її до себе, вона більше не могла.

…Бій годинника у вестибюлі знову перервав спогади. Вона відчула, як повіки стають важчими, а сновидіння вже починає плести своє павутиння. Їй наснилася донечка – весела кирпата дівчинка, яку вона притискає до себе, а вона обіймає її своїми маленькими рученятами, а потім тікає. Цей сон, у якому вона намагалася знайти свою дівчинку, часто приходив до неї, розбиваючи її серце, яке й досі тремтіло від того, що вона вбила свою кровинку ще до народження.

«Боже, прости мене грішну», – прокинувшись, сказала вголос Любов Іванівна.

З коридору доносився запах манної каші і голос кухарки, яка кликала всіх на сніданок. А вже пообіді їй сказали, що до неї приїхали рідні.

«То якесь непорозуміння», – думала Любов Іванівна, адже рідних у неї не було, але все ж спустилася на перший поверх.

На диванчику біля великого розлогого вазона сиділа молода дівчина.

«Я Валя, онука Ніни, – сказала вона. – Бабуся померла. Тиждень тому ми її похоронили. Перед смертю вона просила забрати вас із цього будинку. Сказала, що винна перед вами і просила пробачення. Любов Іванівна обняла дівчину і по її зморшкуватих щоках покотилися сльози – сльози смутку, журби і радості…

Лариса Світловська

 «Уют» №6-3.02.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.