Грішник

Ішов узбіччям широкої дороги, скрадаючись, ніби злодій. Десь, певно, й почувався ним. Бо посягнув на чуже, заборонене. Те, чого мав би сторонитися й обходити десятою дорогою. Зупинився, перевів дух. Ковзнув широкою долонею спітнілим чолом. Попри нетипову прохолоду літньої ночі, умлівав від спекотливої задухи. Так, ніби його зсередини спалював пекельний вогонь. Слова молитов виринали з химерної павутини сплутаних думок і тікали в темряву ночі. Розбігалися. Годі й утримати. Від власного безсилля зціплював зуби й ледве не плакав. Бо всі роки навчання в семінарії та служіння Господу у нещодавно ввіреному йому храмі вислизали з його тремтячих пальців, неначе тонка лозина з рук потопельника. І він тонув, захлинався, викашлював воду й знову тонув. Спершу, як тільки все починалося, намагався випірнути з темного виру. Та гріховні почуття штовхали на самісіньке дно. Тож згодом припинив пручатися і занурився з головою у згубну круговерть…

Уже пів року минуло відтоді, як він уперше відправив службу в тутешній церкві. Місцева громада виділила для його родини чималий, проте трохи занедбаний будинок на околиці села. Тутешні люди допомогли причепурити обійстя й привести до ладу великий старий садок. Добросердні сусідочки побілили оселю, повибивали присипані пилом килими, знайдені в коморі, усе вимили аж до блиску – заходь і живи. Та дружина Катря навідріз відмовилася переїздити в село:

– Я не покину роботу! І Артемко має вчитися у нормальній школі, а не в сільській. Будинок без зручностей, нікудишні дороги. Не для того мій тато подарував нам авто, щоб його на ямах убивати!

Сергія ніби хтось вдарив.

– Але ж то вже не сім’я, коли нарізно! Та й прихожани питатимуть, де моя дружина. Що їм казати маю?

– Ти не повинен перед ними звітувати, – відрізала. – А ми з Артемком на вихідні будемо навідуватися. Може, не щотижня, але будемо…

Та розмова вразила Сергія до живого нерва. Займав себе роботою, аби не думати про самотність, адже у будинку до болю бракувало веселого сміху десятирічного синочка, смачних пахощів Катрусиних страв та її теплих обіймів. Нині он із самісінького ранку заходився прибирати в церкві. Не став навіть старосту із помічниками чекати. Сам із руками, хвала Богові… Вранішнє сонце просочувалося крізь золотаві скельця вітражів та розсипалося на старенькому килимі чудернацькими візерунками. Зупинився біля одного з вікон і замилувався витвором мистецтва.

– Десять років тому в селі жив художник, – майже нечутно наблизився церковний староста Олексій. – І коли дізнався про свою невиліковну хворобу, то прийшов до храму й запропонував свої послуги. Безкоштовно реставрував старі фрески й зробив ці розкішні вітражі. Годинами можна милуватися ними. Ніби скельця сонця на вікнах…

– А з художником що сталося? – затамував подих із надією.

– На жаль, помер…

– Царство небесне його душі, – перехрестився й журливо похитав головою. – Добрі спогади про себе лишив односельцям.

– Не лише спогади. Його донька теж дуже талановита. Має власну художню студію у місті. Але й тут буває: тримає батьківську хату як дачу. Не любить панянка сільського життя…

– Кожному своє, – знизав плечима. – То які на сьогодні ще маємо плани?

– Приніс он мотокосу – треба причепурити територію довкола церкви до Трійці. Фермер-орендар обіцяв на святкову службу навідатися. Хоче поговорити з вами про потреби храму. То просіть, нехай виділить кошти на ремонт покрівлі. Деякі балки зовсім струхлявіли.

– Звісно, проситиму! Власними силами ми не подужаємо. Та й капличку треба нову ставити. У тій таке все давнє, аж боляче дивитися.

…Прийшов додому стомлений. Приліг на пів годинки… Барабанний дріб дощу висмикнув його з полуденного сну. Небо супило сірі хмари брів, дихало вогким холодним вітром. У садку скрипіла старими хворими суглобами крислата груша. Повів очима уздовж зарослих бур’янами квітників. Із густої високої трави ледь визирали темно-вишневі лілії, запашна турецька гвоздика. Треба виполоти, перекопати й засадити квітами. У мами тих лілій, хоч греблю гати. Можна ще кілька кущиків троянд висадити. Ото буде краса! Може, Катерина передумає і погодиться на переїзд… Бо він від ввіреного храму точно не відмовиться, хай би які труднощі довелося здолати.

Якщо приїхав служити Богові й людям, то варто мобілізувати всі свої можливості та вміння, аби доказати, що не марно на нього сподіваються тутешні мешканці. Ці люди так щиро раділи його приїзду, так гостинно зустріли, що Сергій ладен вище голови скочити, аби все вдалося. Попри те, що було кілька пропозицій інших парафій, зупинився саме на цій – віддаленій від райцентру, зі старою церквою, що давно потребує ремонту. Найлегше прийти на все готове. Куди важче зробити щось самому. І другий варіант молодому священнику більше подобався. Швидко перевдягнувся і знову пішов до церкви. Робота не може чекати. Міцні дубові двері храму тихо скрипнули й відчинилися. Сергій зайшов, роззирнувся. Знову зупинив погляд на вітражах. Аж грають промінням.

– Добрий день, панотче! – дзвінко заспівав жіночий голос за спиною.

Озирнувся. Біля входу стояла молода жінка. Висока, струнка, з довгим, сплетеним у дві коси, волоссям, що виблискувало стиглим колосом. Та найбільше його вразили очі: великі, зелені. Сергієві раптом забракло повітря.

– Дозволите увійти? – тихо поцікавилася.

– Двері Божого дому завжди відчинені для спраглих віри, – нарешті спромігся відшукати потрібні слова.

Легко ступила, пройшлася широким килимом, зупинилася біля вікна й повела пальцями по кольорових скельцях.

– Тато вмів робити дивовижні речі. Іноді мені здається, його картини оживають, гріють мене своїм теплом. Особливо, коли опиняюсь у скрутній ситуації… Тоді навіть його голос чую. Він мене заспокоює. Скажіть, панотче, може таке бути чи це – всього лише моя хвора уява? – її очі заблищали від сліз.

Сергій здригнувся. Смикнув плечем, аби відігнати заціпеніння. Прокашлявся й хрипко відповів:

– Чому ж одразу – хвора уява? Ви бережете спогади про батька. І це нормально. Вони допомагають зробити правильний вибір у житті.

– Справді? – от дивлюсь на Вас: такий молодий, вродливий, могли б запросто кар’єру збудувати в якійсь розкрученій компанії, а вирішили рясу носити. Невже свідомий вибір?

– Цілком свідомий, і при здоровому глузді, – намагався стримати роздратування.

– Тоді мені вас шкода, – підійшла так близько, аж залоскотало в носі від тонкого запаху парфумів. – Життя без пристрасті й гріха – то сіра нудьга! Тим паче – у маленькому селі, в яке цивілізація досі не може знайти дорогу.

Спалахнув. Міцно стиснув її за лікоть і мовчки повів до виходу.

– Приходьте в неділю до сповіді, паняночко! – хрипко мовив. – Вона вам точно не завадить… На все добре!

– Чому б і ні? Прийду! – блиснула зеленими вогниками. – А ви мені гріхи відпустите?

– Тільки Богові це під силу, – відрізав, розвернувся і зайшов у церкву. Серце гучно забилося, наче підстрелений птах…

Вона прийшла в неділю на службу. Схилила голову. Коли випадково торкнулась волоссям його руки, ніби тисяча голок пронизало. Здригнувся і затремтів.

-Як твоє ім’я, рабо Божа? – тихо запитав, покриваючи їй голову.

-Карина…

-Чи віриш ти в Творця нашого?

-Вірю. Здається…

-Як часто відвідуєш дім Господній?

-Взагалі не буваю. Та сьогодні вирішила прийти. Грішна. Хочу покаятись. Кажуть, тоді на душі легше стає. Особливо, коли опиняєшся за пів кроку від вічного спокою.

Зблід від почутого. Може, обмовилась.

-Бог милосердний. Він пробачає, якщо каяття щире…

-Коли помер батько, мені було дуже важко. Мама постійно плакала, а я тікала з дому, щоб цього не бачити. Знайшла втіху в обіймах старшого чоловіка. Він був одруженим. Я знала. Але це не зупиняло… Та коли його сім’я розпалась, стало нецікаво. Розірвала наші стосунки й поїхала вчитися. У великому місті – великі спокуси. І багато хлопців. Мені було важко зупинитися. Класне було життя! Є що згадати – немає чого дітям розказати… Та й дітей ніколи не буде. Аборт у сімнадцять зробив свою справу. Хоча… З якого дива турбуватися з цього приводу, якщо скоро все скінчиться.

Гірко засміялась, а Сергієві шпигнуло біля серця. Про що взагалі мова? Вона важкохвора?

-Три роки тому я вийшла заміж. Він – добрий і кохає мене. Та це не зупинило від зради. Раніше мала аж двох коханців. Тепер – жодного. Не вистачає сили на всі ті потрясіння й емоції…

Карина замовкла. Сергій голосно глитнув. Намагався переварити щойно почуте й не засудити. Бо яке він має право? Священник — лише провідник, посередник між Господом та людиною, а не суддя. Тож єдине, на що спромігся, тихо запитати:

-Каєшся у своїх вчинках?

-Каюсь. Допоможеш мені позбутися гріхів, що тягнуть донизу? Навчиш правильно просити прощення? Бо не знаю, як це робити, і сама не впораюсь…

-Якщо щиро ти цього прагнеш…

-Дуже прагну! Повір…

І він повірив… Хоч згодом безліч разів про це жалкував, а потім знову себе виправдовував. Бо кожна наступна їхня зустріч стала його особистими раєм та пеклом, а кожні обійми – чистилищем.

Вперше втрапив у жаданий полон її рук, коли запропонувала змінити декоративне оздоблення входу до церкви. Показала йому кілька ескізів. Ідея сподобалась. І коли вона прийшла, вдягнута в джинсову робу й тоненьку майку на бретельках, у модній кепці та кросівках, без звичного макіяжу, така світла й чиста -аж до прозорості – Сергій без зайвих роздумів лишився допомогти. А після всього зголосився провести її додому, бо вже зовсім стемніло.

-Хіба праведник не боїться грішниці?

-Ми всі грішні, – зітхнув.

-І ти?

-Звісно.

-Мабуть, у піст переспав із дружиною? – іронічно посміхнулась.

Різко схопив її за руку, наблизив до себе й сердито видихнув:

-Ти спеціально мене провокуєш?

Вона обвила руками його за шию,притиснулась гарячим тілом й прошепотіла:

-Не варто будити в мені вулкан! Бо накриє з головою…

Не тямлячи себе від раптового збудження й близькості її вуст, стиснув у обіймах і пристрасно поцілував. Тіло пройняло струмом. Аж затрусився, коли її рука рішуче лягла на пасок його штанів. Не пручався. Хотів того сам. Жадав так, як ніколи не жадав вінчаної дружини… А коли все скінчилося, відчув раптом таке спустошення, ніби з нього витекла вся кров, до останньої краплини. Разом із силою. Разом із життям… Прийшов додому, наче мокра, погано викручена ганчірка, до того ж страшенно брудна… Сам собі був огидним. Довго хлюпався в душі, оскаженіло здираючи пальцями й губкою запах чужої жінки… Але варто було заплющити очі, як бачив обличчя звабниці. Наступного дня ще зі сходом сонця поплентався до церкви, навіть не поснідавши. Найбільше боявся зустрітися з Кариною. Та вона не прийшла. Ні того дня, ні наступного. З’явилась аж через тиждень. Вдала, що нічого й не було між ними. І саме це невимовно його дратувало. Врешті першим не витримав:

-Кудись їздила? – хрипко запитав.

Вона нанесла шпаклівку на шпатель, осяяла його зеленими вогниками й усміхнулась.

-Тільки не кажи, що скучив!

-А якщо скажу?

Махнула рукою.

-Ой, панотче! Та ти також нівроку грішник! Покайся…

Він рвучко розвернувся і пішов у храм. Та вже за мить на плече лягла тепла долонька.

-Не сердься. Я пожартувала. Чоловік застудився, то привезла його сюди, щоб побув на свіжому повітрі. Та й результати власних аналізів потрібно було забрати.

-І що, – стрепенувся, – як почуваєшся?

-Ну-у-у… Так одразу й не визначити… Нещодавно лікарі робили прогнози на пів року життя, а тепер стверджують – залишилося три місяці, ще менше… Знаєш, усі родичі стверджують, я схожа на батька. Хист до малювання – теж від нього. Але ніколи не думала, що навіть захворію так само, тільки в більш агресивній формі. Планувала бути художницею й дожити до глибокої старості. Та не судилось… Міцно вчепився рак. Усіма клешнями…

-А лікування? – майже простогнав.

-Надто пізно звернулась. Коли не допоможе, то навіщо й пробувати? Я змирилась…

Відвернувся. Скам’янів від болю. Важко було навіть слів підібрати, щоб розрадити. Більше вони майже й не розмовляли. Кожен робив свою справу мовчки, обмінюючись тільки поглядами. А вже з першими сутінками, коли закінчив прибирати в ризниці й зібрався йти додому, вона міцно стиснула руку й повела за собою… Отямився аж за селом, біля річки. Її оголене тіло дражливо біліло в сяйві місяця.

-Кохай мене так, ніби востаннє в житті! – прошепотіла, обвиваючи довгими ногами його стан. – Чому ми не зустрілись раніше? Скажи! Лишилось так мало часу побути разом. Не втрачаймо його…

Занурив долоні в траву. Хотів розчинитися в холодній росі, щоб не так боліло, щоб не роздирало груди гострими кігтями каяття. Бо він зрадив свою дружину. І сина… Зрадив усе, в що вірив… Заради жінки, яку майже не знає. Та коли Карина притиснулась до нього тугими, налитими жаданням грудьми, усі думки раптом вивітрились, знеможено застогнав і впився в солодкі губи… Не знав, як довго ще триватимуть їхні стосунки. Боявся завтрашнього дня, Божої кари й людського осуду. Та найбільше боявся її смерті. Бо тоді вже ніколи не зможе обійняти й зізнатись у тому, як сильно вона потрібна йому. І нехай він -грішник, якому немає прощення! І чекає на нього страшна кара, пекельне вогнище чи що там іще може бути… Але тієї миті, коли вона поруч, Сергій не готовий думати про найгірше. Хоч би навіть каміння із неба падало й горіла під ногами земля. Він міцно пригортатиме Карину до грудей і буде вдихати щастя, аж до останнього видиху. Неважливо чийого…

Ірина Житня

«Погляд часу» №39-22.09.2022