І ми відразу кинулися у військкомат

 кинулися у військкомат
І ми відразу кинулися у військкомат

Свої спогади про минулу війну я почну з 20-го червня 1941 року. Це день випуску у середніх школах. Випускаються 10 класи, і ми, учні 9 класу, приймали естафету. На наступний день, 21 числа, я проводив до військового училища свого товариша, і того ж 21 червня мене проводили мої товариші й однокласники в експедицію до свого брата на північ у Нижегородську область.

Працював там різноробочим, заробив собі і на костюм, і на танці з дівчатками. У мене з’явилися свої кишенькові гроші. І цього разу мене друзі, товариші проводили вдалину. Виходжу на станції Котельнич – там я повинен був зробити пересадку. І всі кажуть: “Війна, війна”. Іде назустріч моряк із валізою. Я зупиняюся і кажу: «Скажіть, а з ким війна?» І ось цей чоловік зупинився, зміряв мене поглядом дорослого бовдура: така обстановка, а він не знає з ким могла б бути війна. І мені з докором сказав: «Звичайно ж, із німцями!»

І ось зустріч із цією людиною, його погляд хворобливий, звичайно, дорослий юнак, учень 10-го класу і не може знати, з ким може бути війна. Звичайно, цей момент залишився у мене на все моє життя. 70 років минуло, але я пам’ятаю його погляд – докір цього моряка.

До брата я не доїхав, бо відразу ввели режим із продажу квитків тільки за паспортами. А я паспорт не взяв. І мене повернули назад, так через 2 дня я повернувся і вже у школі почалися заходи: ми почали рити траншеї. Кожен 10 клас отримував таке завдання: вирити поглиблену траншею для захисту 15-ти чоловік. Я відмовився. Сказав, що це безглузда, нікчемна робота, тому що ще 1,5 тис. км до фронту, а ми риємо траншеї… і потрапив під перехресний вогонь своїх однокласників.

Лише потім до мене дійшло, що істина у тому, щоб врятувати хоча б одну людину. І заради цього варто працювати. Але все це приходить із часом, із віком.

Відразу у нас почалося патрулювання по місту, по вулицях, щоб там не було сигналізації, підпалів. На кожного з двох учнів видавалася гвинтівка і п’ять патронів. Ось ми йшли і патрулювали. У нас був відповідний графік. Потім нам оголосили, що у нашому місті йде формування парашутно-десантного батальйону. І ми відразу кинулися туди, думали, як би потрапити до військкомату. Ми прийшли, і в військкоматі нам сказали, що ми учні 10-го класу, що наша черга підійде. Ми вдруге заходимо. Ну хто ми врешті-решт?

У нас запитують: «Ваші комсомольські квитки?» А ми мовчимо… увесь наш клас комсомольці, а ми – ні! Нам сказали: «Ви навіть не комсомольці! А ну марш звідси!» І тут-то ми забігали. До нас нарешті дійшло, що парашутно-десантне – це робота у тилу противника… це ж треба скільки знати, довіру яку треба мати! І ми давай працювати ліктями, щоб нас прийняли у комсомольці. Загалом не прийняли нас. Сказали, що у нас якісь незрозумілі наміри. Потім нас направили на риття оборонних рубежів. І ми увесь жовтень місяць до 7 листопада працювали на зміцнення оборонних рубежів: копали протитанковий рів. Над нами літали німецькі літаки і розкидали листівки, причому з дуже примітивним таким змістом: «Милі дамочки, не намагайтеся копати свої ямочки, підійдуть наші таночки, перескочать ваші ямочки».

Я завжди припускав, що таке знущання було характерне лише для тієї місцевості, де ми були. А ось недавно зустрічаю газету «Киевский вестник», там був спогад одного ветерана. Це спогад ветерана із Курської обл., який наводить такий же приклад «про ямочки», «про таночки» і таке інше… І листівка даного типу йшла якимось масовим тиражем із Німеччини.

А потім уже настав 1942 рік і важке становище на фронті. Розгром німців під Москвою – це дуже одушевлений народ! Але до весни 42-го року вже такий наступальний порив Червоної Армії почав спливати. Необхідне було перегрупування військ, необхідно було ввести у дію якісь додаткові резерви. І ось тут надійшло таке розпорядження уряду, що учнів 10-го класу, яким виповнилося 18 років закликати у діючу армію. Таким чином п’ятьох чоловіків із нашого класу, у тому числі і мене, 27 березня 1942 р. було призвано до лав Збройних сил. Розприділили нас вчитися у Талліннське (Естонське) піхотне училище, яке було евакуйоване у місто Тюмень. Провчилися там чотири місяці, після чого надійшло нове розпорядження: покинути військове училище і без присвоєння будь-яких військових звань виступити у діючій армії. І ми потрапили на формування 284-ї стрілецької дивізії, яка у місті Красноуфимськ.

Ця дивізія прославилася тим, що на фронті вона не дала можливості замкнути кільце оточення наших військ. Оточення не відбулося. Це було на кордоні Курської та Воронезької областей. І ось залишки цієї дивізії – кілька людей, які ми повинні сформувати знову. Приїхали ми у частину, і на наступний день нас прийняв командир дивізії – підполковник Батюк Микола Пилипович. Він сказав перед строєм, що наша дивізія йде на поповнення у складі. І небувала річ! Дивізія була сформована за 28 днів! Нам встигли провести дводенне дивізіоне навчання зі стрільбами, і ми пішли на фронт. І потрапили у Сталінград. Це сталося 17 вересня 1942 року. У розпал битви за це славне місто. Наш підрозділ переправився на Луганщину вдало, а от усі наступні полки переправлялися під впливом мінометного й артилерійського вогню, бомбардувань, були страшні втрати. І ось почалася моя Сталінградська епопея. 135 днів прийнято вважати, коли йшли бої безпосередньо на вулицях міста Сталінграда. На мою долю випало 87 днів вуличних боїв у цьому місті. Вистояли ми у тій Сталінградській битві.

І ось стійка оборона дозволила не тільки утримати руїни цього міста, але і накопичити певний резерв, щоб пройти у рішучий контрнаступ. Німецьке угрупування було розгромлене і полонених було дуже багато, але я на заключному етапі не брав участі.

12 грудня 1942 року мене зняв, як кажуть, фашистський снайпер. Так закінчилася для мене Сталінградська епопея. Потім був тривалий процес лікування, навчання у двох військових училищах. І під завісу війни я потрапив лише у січні 1945-го року. А саме у Вісло-Одерську операцію.

17 січня 45-го року була звільнена Варшава. І ось після цього звільнення від р. Вісли до р. Одеру я брав участь у складі іншої дивізії. Ця Вісло-Одерська операція вважається однією з найбільш блискучих за майстерністю виконання військових операцій. У чому доблесть і блискуче керівництво цієї операції полягає? А в тому, що відстань від р. Вісли до р. Одера – 400-500 км. І ця відстань була перегороджено сімома смугами оборони. І ось потрібно було пройти і зламати 7 ворожих оборонних смуг. Тут був досягнутий темп настання такої, що у середньому війська проходили 25-30 км на день. Це був небувалий темп наступу військ Червоної Армії при наявності таких потужних рубежів оборони як на підходах до р. Одер.

Другий раз мене у цих боях поранили – знову у госпіталь. Але я встиг повернутися і до форсування Одеру. Мене вмовляли у госпіталі залишитися, не поспішати, оскільки травма не закрилася. Говорили: «Полеж ще трішки». А справа у тому, що я займався радіоінформуванням госпіталю. Там були приймачі, але ніхто ще не знав, як ними користуватися. Ось я це все налагодив. Але все-таки потрапив на цей Одер у місті Шкетін (у Польщі). І на наше щастя відбулося капітулювання ворожого гарнізону. Ми підірвали міст, по дощечках переправлялися на ту сторону ріки. А далі вже було легше. Почалася Берлінська операція, і перемогу я зустрів у Німеччині. Там і закінчився мій бойовий шлях.

Семенов Кирило Олександрович,
ветеран Великої Вітчизняної війни, м. Житомир

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *