І радість, і задоволення можливі!

«За три останні роки в моєму житті відбулося стільки чудових подій, що я просто дивуюся: навіть у молодості не жилося мені так добре. Почалося з того, що в лікарні я познайомилася з жіночкою. Тільки тиждень ми з Людою лежали в одній палаті, а здружилися, мов сестри.

Люда тоді бідкалася, що через хворобу пропустить цвітіння свого садка, не засадить город.

Я людина міська, усе життя пропрацювала майстром на заводі, весну тільки в місті й бачила – чоловік був байдужий до сільської лірики, через те ми ніколи не мали дачі.

Я розказала це Люді, і вона запросила мене пожити в неї кілька тижнів. Село її на березі Дніпра, я й спокусилася, приїхала. І замість тижня прожила в неї все літо.

Після смерті чоловіка я відвикла обідати з кимось удвох – а як же це добре! Розстеляли на березі під вербами скатертину, розкладали картоплю, огірочки, редиску, зелену цибулю, та все свіженьке, з городу!

На березі річки

Я в Нікополі навіть не купалася в Дніпрі: вода брудна, та й ходити на пляж не було з ким. А тут вода чиста, сонячна, і зранку купайся, й увечері. У Люди човен, то сусідський хлопець нас тим човном по річці катав, іноді й ми потроху веслували – таке задоволення, та ще й пісню затягнемо – як добре так…

А восени я подумала: що мене в цьому задимленому місті тримає? Пустила я у свою квартиру молоду сім’ю і переїхала до Люди.

А наступного літа вирішили ми з нею довести до ладу її флігельок із літньою кухнею і здавати його відпочивальникам, адже до нас у село з усіх-усюд рибалки їдуть, і сім’ями, і компаніями. Вона про це давно мріяла, тільки боялася чужих людей пускати – сама ж у хаті була, а тепер ми удвох, не страшно.

Вичистили ми той флігель, спочатку розкладушки людям пропонували для спання, потім розжилися на простенькі диванчики.

Клопіт: і приготувати, і поприбирати, і рибу допомагати чистити, і прання купа, але і якісь гроші, та ще й мої від квартирантів.

Назбиралося їх у нас трохи, ми з Людою вирішили: треба себе побалувати. Ми з нею і в Київ їздили, і в Чернігів, і в Луцьк, і у Львів. Яке ж гарне львівське Різдво, парад звіздарів, вертепи!

У моєму рідному Нікополі такого ніколи не було.

А цієї зими нам обом по 69 років виповнюється. Люда жартує: останній рік юності. Вирішили ми з нею оформити закордонні паспорти й поїхати на екскурсію до Праги. Уже були в турфірмі, про все домовилися. Нині тільки й розмов у нас, що про поїздку.

І от дивина: був живий чоловік, нікуди, крім його родичів на Одещину, ми з ним не їздили, увесь час він проводив у гаражі, робив людям машини без вихідних і відпусток. А чим я займалась, і не згадаю: товклася на кухні, дивилася телевізор. Тепер усе інакше, цікавіше.

Думаю собі: було б здоров’я ще хоч п’ять років так добре пожити, як нині, ото була б утіха…»

Валентина Георгіївна З., м. Нікополь

«Погляд часу» №32-06.08.2020

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *