І родимка на щоці…

І родимка на щоці

«УЮТ» №18-2019

Маша вкотре пробігла очима по оголошеннях. Нового не було нічого. Вона сіла на лавку у скверику. Що ж робити? Де шукати роботу?

Не сьогодні-завтра треба вибиратися з гуртожитку, а куди іти? Перехожі поспішали у своїх справах, їм ніколи перейматися чужими проблемами.

Ось біля Маші сіла старенька бабуся. Вона зацікавлено глянула на молоду зажурену дівчину й насмілилася запитати:

– У тебе, дитино, щось трапилося? Потрібна допомога?

– Не знаю, бабусю, чи ви мені допоможете. Я шукаю роботу, а її немає. Я вивчилася на кухаря, сирота з інтернату, жити ніде. А роботи, хоч якої-небудь, ніяк не знайду. Моя подружка, Даша, влаштувалася мити посуд, а мене й туди не беруть…

Дівчата були дуже близькими, схожі навіть голосом. Їх так і звали Машка-Дашка, часто плутали імена. Вони були однолітками. Машу підкинули на поріг дитячого будинку, а Дашу на вокзалі знайшли в кошику. Щось їх тримало разом, дівчатка й засинали іноді в одному ліжку.

– А ти ще в людей попитай, може, хто й порадить щось. Не бійся питати. – Бабуся на хвильку замислилася й додала: – Мені так здається, що ти сьогодні ж знайдеш роботу. А якщо ні, то приходь до мене, я живу сама он у тому будинку на першому поверсі, – і бабуся вказала рукою. – Згода?

Маша кивнула.

Минуло ще кілька хвилин. Дівчина хотіла вже йти, коли біля неї сів високий гарний юнак із двома порціями морозива. Почав їсти, потім запитально поглянув на сумну, бідненько одягнену дівчину і простягнув їй морозиво:

– Хочеш? Бери, не соромся!

Маша, подякувавши, взяла. Юнак поцікавився, чому вона така сумна. Маша, згадавши бабусині настанови, розповіла про свої проблеми. Чомусь цей хлопець у неї викликав довіру. Сашко – так звали хлопця – одразу ж запропонував їй працювати в них. Він живе з братом у селі, бабуся померла недавно. Тато десь у Росії на заробітках, а мати – в Італії, вийшла заміж, тож батько, очевидно, і не повернеться… Хлопці орендують землю, господарюють. Але вдома потрібні жіночі руки… Сашко – агроном, а Мишко – механік. Обоє неодружені. «Дивись, може, котромусь із нас і за дружину будеш», – усміхнувшись, сказав юнак.

Маша, подумавши хвильку, погодилася. Вони сіли в машину і, забравши нехитрий її скарб із гуртожитку, поїхали в село. Маша і боялася, і в той же час щось її ніби тягло сюди. Жили хлопці в сусідньому селі, недалеко від містечка.

Ворота вийшов відчиняти Мишко. Маша, коли його побачила, здивовано підняла брови і поглянула на Сашка. Той засміявся: «Що, моя копія? Та ми ж близнюки – гляди, не переплутай!»

Ознайомившись із будинком, господою, дівчина заходилася готувати їсти хлопцям. Сашко був веселим і балакучим, а Мишко – мовчуном, тільки бликав своїми очиськами на дівчину. Маша якось швидко освоїлася, ніби півжиття тут провела. Вона розповіла хлопцям про своє життя в інтернаті, про подружку Дашу.

Минав час. Маша виходила вже й на город полоти. Одного разу сусідська бабуся, яка сиділа на обніжку, погукала дівчину, щоб познайомитися. Коли Маша підійшла, бабуся аж заціпеніла, дивлячись на неї.

– Доброго дня! Щось не так? – знітилася юна господиня.

– А чия ж ти? – поцікавилася старенька. Маша розповіла про своє дитинство у дитячому будинку, і про Дашу теж згадала.

Бабуся Ганна, зібравшись із думками, запинаючись від хвилювання, почала говорити:

– Знаєш, дитино, чого я так здивувалася? Ти дуже вже схожа на мою сусідку Ліду. У неї було двоє дівчаток. Мати Лідина рано померла, дівчина росла сиротою з бабусею. Батька не знала. Збиралася заміж, але хлопець обдурив її і покинув… Тож вона забрала малесеньких діточок і кудись поїхала. Невідомо, де й поділася…

Марійко, сонечко, та ж це твоя матір була, розумієш?.. Ти ж на неї, як дві краплі води, схожа. Моє досвідчене око не обманеш. Та й серцем я відчуваю, що знайшла ти гніздечко своє.

Кажеш, що ви з Дашею дуже близькі? Привези її сюди, дуже я хочу її побачити. Щось мені підказує, що це сестричка твоя, дитино. Батько ж ваш теж виїхав, а бабця жива.

У Маші серце застукотіло переполохано. Давно вона чекала бодай якоїсь звістки про батьків, а тут зразу ось така! Вона ледве дочекалася хлопців на обід і наважилася їм про все розповісти.

– Ти знаєш, а може, це доля нас звела, – сказав Сашко. – Завтра ж поїдемо до Даші і привеземо сюди.

– Давай це зробимо в неділю, бо хто ж відпустить Дашу серед тижня, – порадив Мишко.

Сашко вже відкрито залицявся до Маші, а Мишко ніби ревнував його до дівчини. Таке в них завжди було. Коли Сашко знайомився з кимось із дівчат, то Мишко й собі линув до неї. Сам же Мишко був неговіркий, і дівчата його чомусь обминали. Але хлопець він був дуже хороший, чуйний, добрий.

У суботу поїхали гуртом у місто. Мишко нарвав у квітнику гарний букет для Даринки і підкорив серце молодої дівчини одразу. Потім хлопці придбали обновки дівчатам, накупили гостинців і повернулися додому. Бабуся Ганна сиділа на лавці біля двору. Коли Даша вийшла з машини, вона аж у долоні сплеснула:

– Так і є. Точна копія Анатолія!

Забравши її, усі поїхали до батькової хати. Спочатку до двору пішла баба Ганна. Довгенько її не було. Дівчата почали хвилюватись. Але згодом у дверях з’явилася височенька бабуся Марія, яку хлопці знали добре. Вона запросила молодь до хати та все приглядалася до дівчат.

Бабуся Ганна сиділа біля столу й гортала альбом.

– Ось, дивися, Маріє, на цій фотографії… Даша – копія батька свого, Анатолія. Ще й родимка на щоці там же. Ти бачиш, як доля повернула тобі онучат, а він покинув їх. Де він зараз?

Марія сумно сказала:

– Та десь аж у Сибір поїхав на заробітки. У Росії в нього сім’я, жили вони на Кубані, а тоді захотілося «довгих рублів», то повіявся десь. Де він, не знаю. І мати ваша теж десь пропала! Ну слава Богу, знайшлися хоч ви.

Бабуся Марія відшукала ще одну фотографію, де Анатолій із Лідою були удвох:

– Ось, дивіться, вони разом.

Сумнівів не було. Обоє дівчат були копією своїх батьків. Рік народження сходився.

Хлопці метнулися до машини, принесли продукти, дівчата почали накривати на стіл.

Маша подякувала бабусі Ганні, що вона була уважною та зробила добру справу. А Марія запрошувала онучат до себе. І до батькової сім’ї вона ще раз напише – може, відгукнеться хто.

«Діти мої, діти, як же я вас довго чекала!» – крізь сльози промовила Марія і обійняла обох дівчат. Дівчата й собі заплакали: «А скільки ми, бабусю, чекали на родичів, та ніхто так і не об’явився. Будемо тепер разом шукати тата й маму. Хоч і ображаємося на неї, що так вчинила з нами, але хочемо поглянути їй у вічі, хочеться поговорити».

Минув місяць. Дівчата влаштувалися на роботу в сільській їдальні. Хлопці зателефонували до матері, розповіли про своє життя, про те, що знайшли собі наречених і готуються до весілля. Відшукали через «Ключовий момент» батьків Маші й Даші.

І справжнім дарунком стало те, що на весілля молодят, яке відбулося в один день, приїхали всі батьки: і хлопців, і дівчат. Це був просто вибух емоцій, море сліз – звісно, щасливих сліз. Односельці розділили радість із молодими.

Валентина Кунденко

 

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *