IДИ, IДИ, ДОЩИКУ

ілюстрація дощик

Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки взути їх ніяк: сонячно, сухо. У всьому селі жодної калюжі. А Дощ іти не квапиться. Дрімає собі у хмарині, у тій, що зачепилася за верхівку тополі на вигоні.

Пооглядав Василько чоботи, поприміряв та й подався на вигін, до тополі.

– Дошику, – гукає, – іди, щоб калюжі були! У мене чоботи нові, хочеться походити.

А Дощик ніби не чує. Дрімає та й дрімає.

Вернувся Василько додому ні з чим. Нипає по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці та петунії, що учора сестра Мирославка пересадила, зовсім головки посхиляли, пов’яли. Знов побіг Василько до тополі.

– Слухай-но, Дощику! Мирославчині чорнобривці сохнуть. Виручай!

А Дощикові на хмарині м’яко, як на перині. Перевернувся він із боку на бік, солодко потягнувся. Треба полити. Так неохота ж…

Що з ледарем удієш? Узявся Василько сам за коновку. Аж тут Ластівка сіла проти вікна.

– Ой, натомилася! – поскаржилась. – Треба гніздо ліпити, а на леваді сухо. Доводиться землю аж від річки носити…

– Біднесенька, – пожалів її Василько. – І тобі б оце дощику… Може, ще раз його покликати?

Прийшов до тополі та й:

– Дощику! Уже й ластівці без тебе скрутно. В’януть бабусині помідори і капуста, в’яне квітник у Мирославки, мої чоботи новенькі стоять без діла – все тебе чекає!

– Хай уже, – погодився Дощик. – Піду… коли-небудь.

– Не коли-небудь, а тепер іди! – просить Василько.

Але Дощ заплющив очі і спить собі далі.

Втретє вертається хлопець ні з чим. А на вулиці Мирославка з подружками.

– Чого ти, Васильку, похнюпився? – перейняли малого.

Та… не можу Дощу докликатися…

– Ой, чи ти ж умієш його кликати?

– Чом не вмію? Іди, кажу, бо всі тебе чекають…

– Хіба так? – засміялася Мирославка. – Дощ он як треба кликати:

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику

В полив’янім горщику,

Винесу на дуба,

Покличу голуба.

Голуб буде пити,

Дощик буде лити!

Мирославчині подружки й собі побралися за руки та заспівали:

Дощику, дощику, припусти

На бабині капусти…

А Маринка, що з Києва до бабусі приїхала, ще й такої завела:

Ой дощику, поливайнику,

Поливай, поливай,

Та і нас не минай!

Дощик почув, з-за хмарини виглянув.

– Гарно ви співаєте! І танцюєте… Я теж так хочу!

Та як припустить! На городи, на левади, на прив’ялі квітки, на бабусині грядки… Чорнобривці враз ожили й головки попідводили, ластівка з радості злинула ген понад хмару. А чобітки гумові в хаті залишились. І хай собі. Калюжі теплі – по таких можна й босоніж!

За матеріалами:
“Барвінок” – журнал для дітей,
№6, 1989 р., стор. 18 – 19.
Зірка Мензатюк
Малюнок Костя Лавра

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest