Інтернований

Інтернований

Цю історію розповів мені мій випадковий знайомий Михайло Гнатович. Йому 74 роки, він побував під час Другої світової війни в’язнем багатьох концтаборів і повернувся цілим і неушкодженим на Батьківщину. Хоча його розповідь більше схожа на пригодницьку повість, тим не менш, це абсолютна правда. Й особисто мені було цікаво його послухати, оскільки я сама була у Німеччині і навіть відвідала один із таборів, який буде фігурувати у цьому оповіданні. Отже…

“У 1941 році, коли почалася війна, мені було 14,5 років і я працював у колгоспі. Уже 24 червня 1942 року у наше село приїхали поліцаї і німці. Мені, звичайно, стало цікаво, хто це там приїхав, і я виглянув через хвіртку. Раптом:

– Kom, kom, kom! – німецький солдат узяв мене за руку і потягнув до себе.

Я впирався, а він узяв і направив автомат. Тут я вже підкорився. Мене посадили на воза і відвезли до міста. Закрили у школі та сиділи ми там добу.

А мати у цей час працювала на полі. Їй сказали, що мене схопили і відвезли, вона взяла шматок хліба, шматочок сала – і швидко туди. Але туди якщо впускали, то назад уже не випускали, ось я і кричу:

– Мамо, не ходи туди, тебе не випустять!

Мати зав’язала продукти у хустинку і перекинула через паркан. А німець-охоронець сидів, розхристаний, як бандит якийсь, грав на губній гармошці, і не звернув на це уваги. Я зловив вузлик із їжею і сховав за пазуху. Мати втекла.

А через день нас повантажили у вагони і повезли до Німеччини. Їхали ми 4 дні. У вагоні за нами постійно стежили 2 автоматники.

Привезли до Берліна і помістили нас у табір, а через день погнали на завод. Там спочатку сфотографували, потім видали перепустку – і працюй. Я подивився – робота мені не під силу і втік із двома в’язнями. Охоронцями були наші донські козаки, які у 1920-х роках утекли за кордон від радянської влади. Вони і проспали нашу втечу. Ми дріт перерізали і звідти поповзли. Зайшли 16 км за Берлін, але нас затримав поляк. Здав нас поліції, і йому прямо при нас заплатили 300 марок, по 100 марок за втікача. Після цього нас помістили у штрафний табір, 56 діб там відсиділи, і потім нас пригнали назад на завод. Я працював важко (худим був, а годували нас “на забій” – раз на добу). І знову втік. На цей раз зловили мене на станції Темпельгоф. Там було сильне бомбування, і я побачив, як жінка-німкеня з дитинкою чотирьох років метається туди-сюди. Так я схопив цю німкеню і звалив у канаву, щоб бомба на неї не впала, а вона закричала, прийшли німці і забрали мене. Якби вона не кричала, я міг би ще побути на волі, а так вона злякалася мене.

Після того, як мене знову впіймали, почалися допити. І уявіть собі – я німців не хвалю! – але німець пальцем нас не зачепив! Тільки поліцаї наші вислужувалися, з Харкова. Пам’ятаю, Нирко такий був, перекладач. Він бив сильно! І так бив! Прямо збив мене зі стільця, а німець, літній чоловік, каже:

– Du, Schwein, genug! Das ist noch Junger! (Досить! Він ще дитина!)

А той – ще. Тоді німець штовхнув його самого об стіну.

А я знову втік і знову на Темпельгоф мене спіймали. І все, на цьому моє громадянське життя закінчилося. Посадили у штрафний табір, потім – в інший, потім – у третій, а звідти відвезли до Чехословаччини. Там ми місяця 3 робили якийсь тир. І після цього знову – у Гроссгамбургштрассе привезли і звідти – у Дахау. І звідти втекти вже було неможливо. Та й як це зробити? Навколо табору – колючий дріт 100 на 100 мм під струмом 80 вольт. Кругом вишки з кулеметниками, між дротами – зона. Тільки підійдеш ближче до дроту – есесівець відразу з кулемета стріляє. Коли була тривога, він кричав:

– Alles liegen, schweine! – і все.

Де тебе застали, там і лягай, а не послухаєш, отримаєш кулеметну чергу. Перебіжок там не було навіть під час тривоги.

У кожного свій номер був, у мене, наприклад, 803803. І виколювали їх на шкірі тільки в Освенцімі, більше ніде! У Дахау такого не було!

У Дахау нас потримали на карантині, а потім вночі відправили знову у якийсь табір. Пізніше з’ясувалося, що це був Флессенбург. Звідти – знову у Дахау, там сформували групу із 10,5 тис. чоловік і відправили до Франції. Але коли американці висадилися на континент і стали підходити до нас, нас знову погнали через Рейн. Половину погнали, а половина залишилася там. Нас пригнали у Страсбург, звідти – знову у Дахау. Причому годували добре. Півкілограма сиру на 4 осіб. Ні хліба, ні води, нічого. Коли їхали у вагонах, була спека, літо, люди помирали від спраги. А в Дахау нам пощастило, як раз пішов дощ. Так ми підняли куртки над головою, щоб води більше було, і потім вичавлювали цю воду і пили. Ось така картина.

Далі знову були на карантині, а з карантину нас погнали у Гройдець (за назву також не ручаюсь). Там я був до самого 27 березня 1945 року. 27 березня, коли Прага була у небезпеці, німці виганяли нас, в’язнів, разом із військами, щоб їх не бомбили і не обстрілювали. На щастя, нас ніхто не обстрілював, а ось 27 квітня багатьох розстріляли у кам’яному кар’єрі. І розстрілювали власовці. Багато людей загинуло, і нас потім викрали.

8 травня у місті Альтенштадт знову був розстріл, але раптово прилетів літак, дав чергу і полетів. Потім – знову, раз 6-8 прилітали і не давали розстрілювати. Нас залишилося до 400 осіб, здається, 360. Після цього нас погнали.

А коли 9 травня мене звільнили, я два рази від голоду непритомнів. Один раз лежав у напівзабутті, дивлюся, заходять двоє солдатів. “Бідолаха, ожив. Русак!”– каже один. А інший питає: “Чому ти думаєш, що це росіянин?” “Бачиш, – відповідає перший, – у нього волосся вистрижене спереду назад? Так стрижуть росіяни”. І вони пішли. Я піднявся, як ніби прийшов у себе і відповз від того місця. Мама мені казала: “Синку, якщо кішка хворіє – перенеси її на інше місце, і вона одужає”, ось і я так зробив. Знову знепритомнів, а коли прийшов до тями, дивлюсь – якісь хатки полотняні навколо і люди бігають. Я не міг зрозуміти, хто вони, до того ж мені в ногу вп’явся сосновий сучок, і було дуже боляче. Наші лікарі надали мені першу допомогу, перев’язали, а потім взяли під руки і притягли до жінки-німкені.

– Ось цей чоловік, – сказали їй, – буде у тебе одужувати.

– Але у мене немає чим його годувати, – відповіла вона. – Все, що було, есесівці наказали отруїти, щоб росіянам не дісталося. А ми ж теж голодуємо!..

– Прийдеш на кухню – будеш отримувати харчування, – пообіцяли солдати.

І я залишився у цьому селі. Тиждень не вставав із ліжка, а німкеня мене годувала: підніме голову – і годує з ложечки.

Раптом якось посеред ночі я почув німецьку чоловічу мову.

– Фрау, – запитав я. – Що це я чую другу-третю ніч чоловічу мову? Хто вони такі?

Німкеня відповіла, що це її чоловік – полковник СС і його брат – підполковник. Вони дезертирували з армії і вже другий місяць ховаються. Я захотів із ними побачитися. Вони прийшли і стали питати мене: “Нас розстріляють?”, а я сказав: “Навіщо? Комуністи – не фашисти, людей даремно не розстрілюють. Якщо у вас руки не у крові, то найбільше покарання буде – це табір для військовополонених. А, можливо, і відпустять, тільки здайте зброю, особисті документи і т. п.”.

Вони пішли, а через 2 години повернулися з посмішками. Відразу стали накривати стіл, мене покликали… А я ж 3 роки не бачив ні ложок, ні вилок! Нахилив тарілку і став пити так.

– Das ist nicht kulturen! – каже німкеня. – Ложкою треба їсти!

А потім відправили мене на Донбас, у шахту № 913. Я там пробув рік і через стан батьків, які були інвалідами війни, мені дозволили поїхати додому. Так я і приїхав додому. Усе. Війна закінчилася для мене”.

Д. Лільберн

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest