Історія голоду: “Мою прабабусю врятував сон, який вказав на сховок із зерном”
Війну застала моя мама – Головко Євдокія Василівна. Під час війни вона з братами та батьками жила у передмісті Маріуполя. Взагалі самі вони родом із Бердянська. До Маріуполя переїхали під час Голодомору. Тоді ж із її батьками відбулася доволі містична історія, коли від голодної смерті їх врятував віщий сон. Це майже чарівна історія. Звісно, поєднання слів “чарівний” і “Голодомор” – немислиме у сучасному контексті. Але нехай це буде моїм особистим замінником церковних панахид, моїм особистим світським способом згадати.
Жіноча гілка батькової родини корінням сягає глибоко у Маріуполь і Бердянськ. Прадід Василь Варфоломійович Головко працював бухгалтером у селах Бердянського району. У 1930-х рр. у пошуках кращої роботи прадід і його дружина Агафія переїхали до Маріуполя. Родина купила хатку у передмісті.
Коли почався Голодомор, однієї ночі прабабусі наснився сон. Уві сні до неї прийшла жінка та сказала: “Агафіє, чого ти плачеш? Он же ж у вас стільки зерна за стіною”.
Вранці прабабуся розповіла про сон. Прадід декілька днів матеріалістично вагався, чи варто псувати стіну, а потім таки взяв сокиру і спробував стукнути.
Пробив дірку – виявилося, стіна була подвійною. В ніші справді було заховане зерно. Завдяки цьому родина протрималася та продовжила свій шлях.
Кажуть, до родини Василя Варфоломійовича у будинку жила заможна родина. Імовірно, розкуркулена чи репресована. На жаль, про цю родину нічого не відомо.
Цю сторію мені розповів тато, йому – його старший брат, якому одного разу ніби випадково про це розповіла матір, тобто моя бабуся.
Як бачите, пам’ять не передалася прямо – їй довелося пройти довгий шлях і багато фільтрів. Так рухається пам’ять чи не в кожній родині.
Ірина Славінська
