Історія пісні фронтових років

Історія пісні фронтових років
Історія пісні фронтових років

Хороша пісня завжди була вірним помічником бійця. З піснею він відпочивав у короткі години затишшя, згадував рідних і близьких. Багато фронтовиків до цих пір пам’ятають бувалий окопний патефон, на якому вони слухали улюблені пісні під акомпанемент артилерійської канонади. Усі пісні, що народилися у дні Другої світової війни, були адресовані серцю людини, яка відстоювала честь і незалежність своєї Батьківщини зі зброєю у руках.

Як створювалися ці пісні? Кожна по-своєму. Про одну з них – ця розповідь.

Олексій Сурков: «Як склалася пісня»

«Розповім історію пісні, яка народилася наприкінці листопада 1941 року після одного дуже важкого для мене фронтового дня під Істрою. Ця пісня «Бьется в тесной печурке огонь…»

А було це так. 27 листопада ми, кореспонденти газети Західного фронту «Червоноармійська правда», і група працівників Політуправління Західного фронту прибули в 9-ту гвардійську стрілецьку дивізію, щоб привітати її бійців і командирів із присвоєнням їм гвардійського звання, написати про бойові справи героїв. У другій половині дня, минувши командний пункт дивізії, ми проскочили на вантажівці на КП 258-го (22-го гвардійського) стрілецького полку цієї дивізії. Це було якраз у той момент, коли німецькі танки, пройшовши у село Дарни, відрізали командний пункт полку від батальйонів.

Вечоріло. Два наших танки, здійнявши сніговий пил, пішли у бік лісу. Бійці, що залишилися у селі, і командири збилися у невеликому бліндажі, обладнаному десь на задвірках КП у командира полку підполковника М. А. Суханова. Мені з фотокореспондентом місця у бліндажі не залишилося, і ми вирішили сховатися від мінометного й автоматного вогню на східцях, що вели у бліндаж.

Німці були вже у селі. Засівши у двох-трьох уцілілих будинках, вони стріляли по нас безперервно.

– Ну, а ми що, так і будемо сидіти у бліндажі? – запитав начальник штабу полку капітан І. К. Величкін. Переговоривши про щось із командиром полку, він звернувся до всіх, хто був у бліндажі: «А ну, у кого є «кишенькова артилерія», давай!».

Зібравши десятка півтора ручних гранат, у тому числі відібравши й у мене дві мої заповітні «лимонки», які я беріг про всяк випадок, капітан, затягнувши тугіше ремінь на своїй тілогрійці, вийшов із бліндажа.

– Прикривайте! – гукнув він.

Ми негайно ж відкрили вогонь по гітлерівцях. Величкін поповз. Гранати. Вибух, ще вибух, і в будинку стало тихо. Тоді відважний капітан поповз до іншої хати, потім – до третьої. Усе повторилося, як за заздалегідь складеним сценарієм. Ворожий вогонь порідшав, але німці не заспокоїлися.

Коли Величкін повернувся до бліндажа, майже сутеніло. Командир полку вже виходив із нього: КП змінював своє розташування.

Всі ми організовано стали відходити до річки. По льоду перебиралися під мінометним обстрілом. Гітлерівці не залишили нас своєю «милістю» і тоді, коли ми вже були на протилежному березі. Від розривів мерзла земля розліталася в усі сторони, боляче била по касках.

Коли увійшли у нове селище, зупинилися. Найстрашніше було. Начальник інженерної служби раптом каже Суханову:

– Товаришу підполковнику, а ми ж по-нашому мінному полю пройшли! І тут я побачив, що Суханов – людина, яка зазвичай не втрачала присутності духу ні на секунду, – зблід як сніг. Він знав: якби хто-небудь наступив на вусик міни під час цього відходу, жоден із нас не врятувався б.

Під враженням пережитого за цей день під Істрою я написав листа дружині. У ньому було шістнадцять віршованих рядків, які я не збирався публікувати, а тим більше передавати будь-кому для написання музики…

Вірші мої так би і залишилися частиною листа, якби у лютому 1942 року не приїхав до Москви з евакуації, не прийшов у нашу фронтову редакцію композитор Костянтин Листов і не став просити «що- небудь, щоб можна було написати пісню». І тут я, на щастя, згадав про вірші, написані з фронту додому, віддав. Листов пробіг очима по рядках, промимрив щось невизначене і пішов. А через тиждень композитор знову з’явився у нас у редакції, попросив у фоторепортера Михайла Савіна гітару і заспівав свою нову пісню, назвавши її «В землянке».

Усі, вільні від роботи, затамувавши подих, слухали пісню. Всім здалося, що пісня вийшла. Пісня «пішла» по всіх фронтах – від Севастополя до Ленінграда і Полярного.

В Землянке
Бьётся в тесной печурке огонь,
На поленьях смола, как слеза.
И поёт мне в землянке гармонь
Про улыбку твою и глаза.
Про тебя мне шептали кусты
В белоснежных полях под Москвой,
Я хочу, чтоб услышала ты,
Как тоскует мой голос живой.
Ты сейчас далеко-далеко,
Между нами снега и снега.
До тебя мне дойти нелегко,
А до смерти – четыре шага.
Пой, гармоника, вьюге назло,
Заплутавшее счастье зови.
Мне в холодной землянке тепло
От твоей негасимой любви.
Бьётся в тесной печурке огонь,
На поленьях смола, как слеза.
И поёт мне в землянке гармонь
Про улыбку твою и глаза.
Про тебя мне шептали кусты
В белоснежных полях под Москвой,
Я хочу, чтоб услышала ты,
Как тоскует мой голос живой.

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *