Картопляний хліб моєї бабусі

Бувальщина

Духмяний хліб із золотистою скоринкою… Хто з нас не любив у дитинстві похрумтіти нею, потай відщипнувши від величезної запашної хлібини? Сьогодні полиці магазинів ломляться від розмаїття короваїв, батонів, хлібців та булочок: житніх, цільнозернових, висівкових, заварних, та ще й із кмином, паприкою, злаками, родзинками тощо. Ну, просто очі розбігаються від хлібних делікатесів! А ще можна вдома спекти хліб на будь-який смак у хлібопічці чи духовці.

Я ж хочу розповісти про хліб, який пекла з картоплі моя бабуся Онися в селі Мізин на Чернігівщині. Той хліб не мав вишуканого смаку, але саме завдяки йому вижили в голодні роки. Вона, вдова розстріляного фашистами чоловіка, та троє малих дітей. Один із них – мій тато, Анатолій Петрович Макей.

Цей рецепт, записаний на пожовклих аркушах, випадково знайшла серед паперів. Пам’ятаю, як шістнадцять років тому записала його у зошит. Попрохала бабусю розповісти, і вона погодилася. Дуже мене здивувало, що справжній пшеничний хліб з’явився у повоєнному Мізині аж у середині 50-х років минулого століття.

До того часу в раціоні місцевих мешканців був лишень картопляний.

Воно й зрозуміло: у тих краях, багатих на торф, картопля родила дуже щедро. Тож господині готували її як у традиційному вигляді – тушковану чи печену в печі, або ж у вигляді начинки для пиріжків чи вареників. У бабусиній родині її найчастіше відварювали цілою, а відвар споживали, як самостійну страву. Зазвичай сьорбали ложками з великої миски, навіть не заправивши. А у свята бабуся діставала з сіней гусячу пір’їну, обережно вмочувала в олію, а потім мастила той «суп». Дітвора його їла так, що аж за вухами лящало. Той відвар називали «єгли», ще й примовляючи: «Поїли та й спать лягли».

Отож розповім вам, як у Мізині пекли хліб із картоплі. Записано зі слів Онисі Максимівни Макей.

«Чистили півтора пуда (24 кг) картоплі, щоб вистачило на цілий тиждень. Варили горщик чищеної картоплі, а потім ще гарячою товкли чи пропускали через м’ясорубку й залишали на ніч, щоб вичахло.

Уранці робили розчин. У дерев’яній діжці розмочували те, що засохло від попереднього разу. Клали туди холодну пом’яту картоплю та трохи кислого тіста. Тоді воно підходить (брагує).

А на ніч терли на тертці ще сирої картоплі, частину сипали в розчину, а остачу складали у полотняний мішечок. Його підвішували над мискою, щоб юшка стекла. Потім цей мішечок клали під камінь – прес, щоб витекла вся вода. Жом робиться майже сухим і ламається. Із ним замішується вся розчина.

Вона ще трохи у теплому місці підходить. Поки витопиш піч, тісто й підійде. Тоді розкочували на хлібини і на дерев’яній лопаті висаджували в піч, на дубові чи капустяні листи. У печі хліб добре підходив і був дуже смачний.

Та картопляний хліб швидко черствів. Тоді його нарізали скибочками, складали у горщик і ставили в піч. Як розпариться – стає, як свіжий.

Капустяні листки з літа висушували, а потім цілий рік використовували, як противні. На одному листку вміщувалась одна хлібина. А ще робили маленькі палянички – налиганці, з салом були дуже добрі. Тепер би їх не їли, а тоді діти вихоплювали з печі наввипередки.

Після війни до 1955 р. його так і пекли. А тоді вдови збиралися разом і їздили підводою за 35 кг до Шостки, де в магазині продавався справжній пшеничний хліб. Кінь був старий і сліпий, але дорогу знав. На возі вмішувалося 200 хлібин. Їх вистачало на цілу зиму. Буханки складали у велику скриню, яка стояла у сінях. Там вони замерзали і зберігались, як у холодильнику. Для дітей після картопляного білий хліб був, ніби булка.

У голодовку в нашому селі мало померло людей, бо збирали та їли луговий часник, щавель. Рибу в Десні ловили й варили з нею борщ. Так і вижили».

…Уже десять років немає на світі бабусі Онисі. Вона похована не в рідному Мізині, а у Світловодську на Кіровоградщині, де доживала віку в домі моїх батьків. Але залишилися кілька старих фотографій та зошит, у якому записаний рецепт мізинського картопляного хліба.

Людмила Макей

«Погляд часу» №3-14.01.2021