Картопля по-фронтовому

Картопля по-фронтовому
Картопля по-фронтовому

«Погляд часу» №14-2019

Бабуся кладе у каструлю з картоплею шматок масла. Дідусь дерев’яною ложкою вичищає туди уміст жерстяної банки з тушонкою. На плиті ось-ось закипить каструлька з молоком. Я сиджу навпроти, за столом, підперши руками голову, і уважно стежу за цими приготуваннями. Твердо знаю – мої бабуся й дідусь найдобріші і найчудовіші на світі. А найсмачніша їда – це картопля по-фронтовому. Бабуся виливає молоко в каструлю, я беру старий дерев’яний товкач і старанно мну розсипчасту й гарячу м’якоть. Потім буду уплітати улюблену страву й забрудню обидві щоки. Я можу їсти картоплю по-фронтовому хоч кожен день, вона не набридає. Знаю – рецепт бабуся принесла з фронту. Там, якщо вдавалося дістати всі необхідні компоненти, солдати влаштовували собі скромне свято. У моїх очах цей факт надає процесу приготування якийсь урочистий відтінок. Я як би долучаюся до бойового минулого бабусі й дідуся…

«Працювали ми тоді так: починається наступ або відступ, половина полку залишається збирати діючий вузол зв’язку, а друга половина виїжджає й починає розгортати новий вузол зв’язку, ближче до лінії фронту… У ту ніч, коли почалося чергове бомбардування, якраз моя зміна була. Хата, де був встановлений комутатор, від вибухів ходором ходила, вільні двері з петель зірвало, у вікнах скло вибило, печі розламані. А я добу на зміні… І відійти погрітися не можна. Я так замерзла, так замерзла… Вітер сильний, мороз, холодно, березень місяць, оскільки в комутатор із вереском б’ють – ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж, а я як зачарована. Я смерть на себе молила. Так замерзла. Але зв’язок був… А потім кабель змотувати довелося, а в городах ям нарили, ми по пояс провалювалися в крижану воду. І все одно змотували.

До вечора змотали увесь кабель, під бомбардуванням підготували апаратуру, я прийшла до будинку, де ми розташовані були, будинок дерев’яний із двох половин, одна половина вибухом знесена була, а в другій пічка топиться, а на ній чайник з окропом гріється. Я так зраділа цьому окропу, вмирати буду – не забуду! Зігрітися хотілося хоч трохи… Господар – дід Іван. Там стояли два тапчани, і заходить сусідка, бабуся, старенька така, і запитує його: «Іване, ти в льох ночувати підеш?» Тоді всі по укриттях спали, хто в льохах, хто у виритих щілинах, тому що бомбардування дуже сильні були. А він їй відповідає: «Ні, я тут, у хаті, буду ночувати». Старенька каже: «А я вже тим більше, я вік свій віджила».

А я шинель на підлогу кинула, і тільки лягла – заснула швидко. Так ми всі троє і заснули в цьому сільському будинку, не звертаючи уваги на виття літаків і розриви бомб.

Але виспатися не вийшло – на світанку прорвалися німці… І нам довелося відходити… Під найсильнішим обстрілом. А що на дорозі творилося! Мертві люди, коні, бита, понівечена техніка, все горить, полум’я, дим, вирви від бомб і снарядів…»

Вимикаю старий касетний магнітофон. У вухах продовжує звучати бабусин голос. Дивно чути голос людини, яка померла вісім років тому.

Але бабуся могла піти з життя ще раніше – у 41-му році. 5-й окремий Львівський полк зв’язку, у якому вона служила, був сформований у серпні 1941 року в Новосибірську. Основна частина особового складу з першого набору загинула в битві за Москву. Більшість полкових дівчат-зв’язківців пішли з життя саме тоді. Але вона пройшла війну і залишилася в живих… Дуже хочеться написати так, щоб усі дізналися про цих людей. Про їхнє життя. Але слова не складаються у потрібні речення. Як описати їхній пройдений шлях?

Важко викласти на папері пережите людьми похилого віку: голод тридцятих років, через непосильні податки вирубаний яблуневий сад, здану на м’ясо годувальницю-корову, плачуть без молока молодші братики й сестрички… А як написати про війну? Про загиблих дівчат і хлопців у гімнастерках, часто покинутих без поховання на полях боїв від Москви ло Берліна… Як розповісти про післявоєнне голудування, коли бабуся, усього через півтора року після штурму Рейхстагу вже пухла від голоду в рідному селі? А її маленька півторарічна донька, моя мати, граючи, тикала пальчиком бабусі в розпухлі щоки.

Ми завжди дивувалися безмежній доброті й філософському спокою бабусі. Проживши таке довге й важке життя, повне випробувань і поневірянь, вона ніколи не падала духом, завжди знаходила слова підтримки й розради для всієї родини – і дорослих, і дітей… З дитинства пам’ятаю – усі проблеми й образи йшли геть, коли бабуся, гладячи мене по голові м’якою долонею, тихенько шепотіла щось важливе і втішне…

У молодості бабуся була красунею – густе русяве волосся до пояса, ямочки на щоках, струнка фігура. І очі – сині, немов шматочки липневого неба. Вони з дідом познайомилися на Воронезькому фронті. Танкіст і зв’язкова. Полюбили один одного, після війни одружилися і прожили разом усе життя. Дід після війни закінчив вище військове училище, став кадровим офіцером, об’їздив увесь Радянський Союз. Бабуся завжди була з ним. Народила двох дочок, ті – трьох онуків. Зараз на світ з’явилися троє правнуків, сучасне продовження тієї далекої фронтової любові.

* * *

Дід дуже рідко розповідав мені про війну. В основному щось цікаве й нейтральне. Його можна зрозуміти. Він двічі горів у танку, був важко поранений. У його сім’ї було п’ятеро братів. Троє загинуло. З фронту повернувся лише наймолодший (мій дід) і найстарший із братів. Від решти не залишилось навіть могил. Одного разу, коли мені було років десять, я випадково почув розмову мого діда з сусідом фронтовиком. «Дві доби ми штурмували це німецьке містечко. Німці чинили опір скажено. Билися за кожен метр. З будинків, з укріплень, звідусіль – лютий вогонь. Коли було затишшя, мені листа з дому принесли. Батьки пишуть – знову похоронку отримали. Мого третього брата вбили. Плакати я вже не міг. Почекав, покурив… Сів у свій танк і знову в бій пішов… Отримав два влучення, але машині вдалося прорвати лінію оборони. І пішов їхні позиції прасувати. Артилерійські, кулеметні розрахунки, піхоту… Усіх тиснув… Довго круги нарізав по малому радіусу… Кого тільки бачив – на катки намотував. Усі траки в мізках були… Жоден живим не пішов…»

Тоді я вперше зрозумів, що війна – це страшно. Тепер, подорослішавши, думаю: як страшно, що троє загиблих братів дідуся померли молодими, що не продовжили собі і наш рід у дітях, онуках, правнуках… А скільки таких ненароджених дітей…

Уся сім’я святкувала золоте весілля наших стареньких – п’ятдесятиріччя спільного життя. Добре тоді було! Наша сім’я сидить за великим столом. На чолі – бабуся й дідусь. У розкриті навстіж вікна залітає запашний літній вітер, що пахне гарячими травами. Мирно гудуть бджоли з дідової пасіки. Домашнє вино з чорноплідної горобини, мед у стільниках, пироги й млинці… Усі вітають, кажуть красиві й добрі слова.

Як написати? Чому через стільки років я так часто згадую їх? 

Знову натискаю на клавішу магнітофона.

«Битву на Білгород-Курській дузі пам’ятаю. Коли готувалася операція, наш полк стояв у лісі недалеко від Прохорівки. 5 липня 1943 р. почався наступ. Це такий жах був, не дай Боже кому-небудь пережити… Спека нестерпна, а сонця не видно було через пил, піднятий технікою, вогонь, дим пожарищ… Бойові дії на землі і в повітрі… Тисячі танків, вони просто лавиною йшли, літаки, важка артилерія, ‘катюші»… Гуркіт стояв неймовірний! Правду кажу – аж земля дрижала! В ефірі відкритим текстом крики: «Вперед!», «Я горю!», «Заходь із флангу!», «Фор-вертс!», «Шнелер!» І страшна лайка російською та німецькою…»

«Радісним днем у моєму житті був День Перемоги. У ніч із восьмого на дев’яте травня в Берліні я заступив на чергування. Бойові дії вже не велися, але акт про капітуляцію ще не був підписаний. І на центральній телефонній станції тоді чергувала Зіна Путинцева з Новосибірська. Але зв’язківці ж знають усе… І я через кожну годину дзвонила їй: «Зіно, ну що, підписали?» Вона: «Ні». Потім знову: «Зіно, підписали?!» Вона: «Ні». І ось о другій годині ночі дзвоню. Вона каже: «Підписали!» Коли почало світати, сонце встало, таке яскраве, дійсно, переможний день. До нас на станцію забігає якийсь льотчик, я його раніше в житті не бачив, і кричить на весь голос: «Дівчино! Війна скінчилася!»  Я кажу, що знаю вже! А він забігає у приміщення, де дівчата наші спали, і кричить на весь голос: «Війна! Війна скінчилася!»

Що тут почалося! Усі схопилися, почали обійматися, вітати один одного, хто  сміявся, хто плакав, гармошка тут же заграла, хтось у танок пустився, а деякі вискочили у двір і почали палити в небо. І з інших будинків вибігали напіводягнені солдати й офіцери, кричали і стріляли в повітря. З усіх видів зброї, у кого яка була. Уявляєш – Берлін, встає сонце! І над усім містом стоїть суцільний, безперервний тріск від пострілів. Так ми зустріли День Перемоги… А ввечері ми з дівчатами пішли розписуватися на стінах Рейхстагу. Я написала просто: «Ми перемогли!»

…Повернувшись із роботи, мию руки, цілую дружину й сина. Разом ідемо на кухню. Там уже майже все готово. Кладу в каструлю з картоплею шматок масла. Дружина дерев’яною ложкою викладає туди уміст жерстяної банки з тушонкою. На плиті ось-ось закипить каструлька з молоком. Навпроти, за столом, підперши руками русяву голівку, сидить і уважно стежить за нашими діями Матвійко. Він твердо знає: його батьки найкращі на світі. А найсмачніша їжа – це картопля по-фронтовому.

Костянтин Розанов

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *