«Хазяйський» син
Стоїть, сумно дивиться на шлях, де з галасом і веселим сміхом бігають діти, і такий гіркий біль вихлюпується із затінених хащами вікон, що аж серце мимоволі стискається!
А колись у цій хаті дзвенів сміх, лунала весела музика, обійстя квітло достатком та затишком. Ще з діда-прадіда Васильчуки уміли хазяйнувати. Тож за що б не взявся Дмитро – усе було зроблено до ладу. Ще й дружина йому дісталася хороша – моторна й хазяйновита Ніночка. Мали велике господарство, чималий наділ землі, пасіку, власний трактор, косарку. Їхній великий ошатний будинок в обіймах розмаїтих квітів та густого саду одразу привертав до себе увагу. «Тут живуть хазяї!» – казали про них люди. Це прізвисько причепилося до Васильчуків у далекому минулому, коли хтось так прозвав одного з пращурів Дмитра.
Виховували «хазяї» єдиного сина Сергія. Хоч і не обділив Господь хлопчину талантами, але лінощі завжди ставали на заваді. Та й навіщо працювати, коли є для цього батьки? Усе у житті давалося йому легко. Ніна з Дмитром і самі, бувало, спиняли, коли хотів щось допомогти, казали:
– У тебе ще все життя попереду. Встигнеш наробитися!
У випускному класі почав зустрічатися з однокласницею Ліною, симпатичною і скромною дівчиною з багатодітної родини. Багатьом юнакам подобалася ця струнка і горда дівчина. Вчилася на «відмінно», була добре вихована і роботяща. Усе в їхньому домі трималося на матері, бо батько вже давно важко хворів і був майже непрацездатним. Чому Ліна віддала перевагу залицянням пещеного «хазяйського» сина – цього, мабуть, і сама не могла пояснити.
Той молодий і пишний травень розлився білопінним морем цвіту в садах та на луках, заворожив чарівною казкою весни. Заливалися щасливим співом солов’ї, торкаючи струни серця ніжним дотиком кохання. Ліна, безмежно щаслива і радісна, у легкій блакитній сукні, що так пасувала до кольору її очей, випурхнула з хати.
– Ти куди так поспішаєш? – мати сердито зиркнула на дівчину. – Ой, доню! Заморочив він тобі голову, задурив! Хіба ж ти йому рівня? Нінка очі повидирає за свого одинака. Латана свита ніколи не стане жінкою кожухові! Згадаєш моє слово.
Ліна лише розсміялася, поцілувала матір і помчала на побачення.
Після випускного вечора Васильчуки влаштували синові гучну вечірку. Пізно ввечері, провівши останніх гостей, Ніна стомлено примостилася на канапі біля сина. Лагідно скуйовдила Сергієві чуба і мовила до Дмитра:
– Виріс наш хлопчик! Глянь лише, які вуса засіялися.
– Час женити! – засміявся чоловік.
Сергій аж підскочив, коли те почув.
– Я оце й хотів поговорити з вами… про Ліну.
– Про кого?! Сину, ти справді серйозно ставишся до цієї дівчини? Ми з татом думали, що то у вас так, розваги, – перебила його мати.
– Навіть не думай! Я пожартував. Ніяких женихань! Тобі треба вступати до інституту. До того ж вона тобі не пара, – Дмитро гнівно подивився на сина, і той слухняно замовк.
– Пробач! – тільки й зміг сказати Сергій того вечора дівчині.
«Дарма я матері не послухала», – картала себе Ліна, поспішаючи додому. Щоками градом котилися сльози. За що ж він так із нею? Тому, що бідна? Але ж і сам не князівського роду! Індик набундючений! Нічого! Вона ще їм усім покаже, хто є хто!
Інститут Ліна закінчила з червоним дипломом. Таку вже мала вдачу – як візьметься за щось, то не вона буде, якщо не зробить якнайкраще! І робота трапилася хороша. Незабаром заміж вийшла. Роки швидко біжать. Уже й донька зовсім доросла. Разом із чоловіком відкрили власну справу, працювали не покладаючи рук. Зусилля виправдали себе, і згодом розширили свій бізнес. Справи стрімко йшли вгору. Ліна досягла усього, про що мріяла. Щоденні клопоти все ж не були перешкодою для частих відвідин рідного села, адже там жила старенька мати.
Давно вже поховали батька, і скільки Ліна не кликала матір до себе, та ніяк не погоджувалася. Твердо стояла на тому, що своя хата – рай для душі. І що ж заперечиш, коли тут навіть стіни випромінюють любов і тепло. Тому Ліна, замість сперечатись із ненькою, щовихідних навідувалася з родиною до батьківських порогів.
Дорога до рідного дому пролягала повз будинок Васильчуків. Захаращений садок, занедбаний двір, темні вікна, подекуди без шибок, – усе дихало пусткою… Ліна пам’ятає страшну звістку про трагічну загибель Дмитра, через рік після якої залишила цей світ і Ніна. Сергію залишився чималий спадок. Але непризвичаєний до роботи хлопець потроху пускав батьківські статки за вітром. Розгульне життя неабияк сподобалося, все глибше і глибше затягувала прірва принад великого міста, де вчився у престижному виші. Почав прогулювати пари, завів сумнівних друзів, які любили випити й погуляти за чужий рахунок. Після чергової витівки в гуртожитку і повного провалу сесії, Сергія відрахували з інституту. Нічого не залишалося, окрім повернення у рідне село.
Без найменших докорів сумління «хазяйський» син промотував нажите роками непосильної праці добро. Та рано чи пізно усьому приходить кінець. Коли продавати вже не було що, то зняв із себе куплений батьками кожух і того ж вечора добряче напився…
Ліна з болем і огидою згадує їхню нещодавню зустріч. Вона саме навідалася до хворої на грип матері і виходила з сільської аптеки, як раптом помітила обірваного, жахливо брудного і згорбленого діда з бородою й розпатланим волоссям. В обличчя жінці війнуло нестерпним смородом. Ледь стримуючи нудоту, вона хотіла чимшвидше пройти повз нього до свого авто, але раптом почула знайомий голос:
– Ліно, це ти?
Сергій (а це був саме він) стояв розгублений і розпухлими від похмілля очима вдивлявся їй в обличчя. Жінка майже беззвучно прошепотіла слова вітання і прожогом сіла в авто. Неймовірна відраза проймала все її єство. А в голові хаотично роїлись думки: «хазяйський син», «нерівня»…
Сумує хата Васильчуків. Виплекана руками покійних господарів, вона нещодавно позбулась останньої заскленої шибки, яку Сергій відніс комусь за чарку горілки. Чорними зіницями порожніх очей ця мовчазна жертва людського гріхопадіння зазирає у самісіньку душу, заховавши у таємному закутку історію однієї родини.
Ірина Ясінська
«Погляд часу» №4-21.01.2021
