Хліб у вузлику

Бабусин хліб

Як прокинулася Марусина посеред ночі, то вже до ранку очей не стулила. Боліли суглоби, крутило руки й ноги. Та найбільше допікали думки. І все через вчорашню негоду, що пронеслася буревієм над селом, позривала покрівлі, поламала дерева й помчала далі.

Марусинину хату теж не минула. Кілька великих листів шиферу знесла одним махом, потовкла на шматки й розкидала у дворі, наробивши глуму в квітниках. Як побачила понівечені стебла й змертвілий цвіт, то в грудях запекло, аж до серця дістало.

Так-сяк позбирала потовчений шифер, склала біля повітки й зажурено подивилася на хату. Дай тільки зливи – і все всередину потече. А вона ж лише нещодавно вибілила стіни, підвела стелю ніжно-блакитним, щоб і в хаті небо було. Тиждень поралась у двох невеличких кімнатах. На кухню сили не зосталося. Бо скільки її у старої баби, що майже вісімдесят років на світі живе?

Витерла кутиком хустинки непрохані сльози та й пішла в садок. Ще ж там не дивилася на збитки після бурі. Зупинялася біля кожного дерева. Гладила зашкарублими пальцями таку ж кору, усміхалася. Бог милував! Усі цілі. Цей садок вони з Олексою плекали. Чоловік копав біля лісу дички, щеплював і висаджував за новозбудованою хатою. За кілька років там у три ряди вишикувалися молоді деревця. Згодом тішили господарів щедрими врожаями.

Вісім років минуло, як осиротіла оселя без Олекси, а садок і досі родить. Раніше майже все віддавала дітям. Та останні кілька років вони так запаніли, що до старої матері й носа не показують. Тож ділиться Марусина із сусідами, щоб добро не пропадало. Сама ж стільки не з’їсть. А сусіди – добрі люди, ніхто бабу не ображає. Усі мирно й дружно живуть, допомагають одне одному.

Поволі обійшла садок. Подибала в хату. Стомлено присіла на край ліжка. Перевела подих. Нічого й не робила, а стомилася так, ніби город плугом орала. Що то старе! Із хати вийде – і вже ногам відпочити треба.

За клопотами й зітханнями минув вечір. Заварила собі чаю з м’яти, відрізала окраєць чорного хліба, тонесенько намастила маслом – ото й уся вечеря. Нічого більше не хотілося. Душа зовсім розтривожилася тією покрівлею. Зачинила курей на ночівлю та й пішла сама моститися до сну. Довго не могла заснути, все думала-думала. Доведеться таки йти до дочки в сусіднє село. Можна було б зателефонувати, але мобільний уже два місяці як поламаний. Обіцяв онук відвезти в ремонт – досі не забрав. Мусить Марусина йти, бо як повідомити, що біда з покрівлею? Нехай зять приїде на якусь годинку-другу. Роботи там для чоловічих рук небагато. Та й шифер є. Колись ще покійний Олекса приберіг у повітці з десяток листів. Тепер буде, як знахідка. Отак собі розмірковувала, крутилася з боку на бік. Врешті не витримала – встала й пішла вмиватися. Швидко зібралася, сипнула курям пшениці, дала котові й собаці їсти, поклонилась образам на покутті, загорнула у хустинку свіжу хлібину – не з порожніми ж руками до дітей іти, та й вирушила з дому. Ледве дійшла. Років із десять тому за пів години долала цей шлях. А тепер як той равлик повзе.

Віддихалася на лавочці біля воріт доньчиного обійстя. Бо як зайде в хату засапана, то знову Галя визвіриться. Як минулого разу, коли прийшла їх провідати.

– Чого йти так далеко? Щоб потім люди нам кістки мили? Знову казатимуть, що маємо машину, а стара мати пішки ходить, – сипала вогняним приском з очей дочка.

– Чекала, доки приїдете, а вас немає й немає. Тому й прийшла. Дай, думаю, провідаю. Може, щось сталося. Бо й не телефонує ніхто.

Галина невдоволено чмихнула, переглянулася з чоловіком. Зять і собі скривився, наче від лимонів. Онук навіть із кімнати не вийшов, сказав, що зайнятий. Нікому до Марусини діла не було. Посиділа трохи, допила чай із пирогом та й подибала додому. Після того вже минуло чотири місяці.

Зітхнула. Тремтячою рукою витерла спітніле чоло. Ще й серпнева спека не на жарт розгулялася. Якби не вітерець, то вмліла б дорогою. Навіть ця хлібина у вузлику здавалася бабі пудовим каменем. Ледь донесла. Важко підвелася, сторожко прочинила хвіртку. Назустріч кинувся велетенський пес. Відсахнулася. Скрикнула:

– Галю!

На той крик вибігла з хати чепурна молодиця.

– Місце! – гаркнула до пса, і той слухняно побіг у вольєр.

Галина зачинила двері й обернулася до матері. Перенісся розкраяла глибока зморшка.

– Доброго дня, доню! – Марусина усміхнулася, а серце покотилося у порепані п’яти. Ой, недобрий погляд у дитини!

– Доброго! – буркнула сердито. – Що таке? Давно люди про нас не говорили, то вирішили виправити ситуацію?

– Галинко, – затремтів голос, – у мене біда! Учора буря шифер із покрівлі зірвала. Небагато, але ж зробити треба. Бо підуть дощі – текти в хату буде.

Вродливе обличчя дочки видовжилося від роздратування. Вона глибоко вдихнула, процідила сердито:

– У нас своєї роботи вистачає! Пшеницю треба молотити, солому перевозити з поля. Трактор зламався. А тут ще Ви зі своїми проблемами! Маєте пенсію, то найміть когось, нехай відремонтують.

На ту гнівну тираду вийшов із хати зять. Виставив уперед покругліле черево, почухав розкучману голову, зміряв тещу невдоволеним поглядом, позіхнув і хрипко запитав:

– Що тут відбувається? Чого кричите?

– Хоче, щоб ти покрівлю відремонтував, бо шифер вітром зірвало, – Галина недбало махнула рукою на матір. – А я кажу, хай когось шукає, бо ми не маємо часу вгору глянути.

Зять позіхнув, протер заспані очі й діловито кивнув.

– Правильно! Витягніть, тещенько, гроші з панчохи, а охочі заробити завжди знайдуться.

У Марусини все всередині задрижало. Із очей бризнули сльози. Затулила обличчя хустинкою, прихилилася спиною до воріт.

– Та припиніть! – гаркнула дочка. – Не розігруйте нам тут драму.

Здригнулася, ніби від води крижаної. Голосно схлипнула, намагаючись вгамувати розпач. Повільно наблизилася до столика на терасі, поклала хлібину, розвернулася й пішла. Навіть не попрощалася. Дочка теж промовчала.

– Що це за вузлик? – полинув услід голос зятя.

– Хліб принесла.

– Ми що – голодні? Віддай собаці.

Горло стиснуло болем. За що вони так? Чим могла їх образити? Галинка в них з Олексою – єдина дочка. Плекана змалечку. Виростили, вивчили, зробили гарне весілля. Допомогли хату збудувати. Постійно давали гроші, щоб молода родина з малим дитям не бідувала. А тепер ось що… Відколи діти відкрили власний бар і почали добре заробляти, стара мати стала непотрібною. Човгала пудовими ногами. Сльози застилали очі, котилися зморщеними щоками. Сухий гарячий вітер умить спивав ту вологу. Залишалася тільки гіркота в душі. За спиною почувся тихий гуркіт. Озирнулася. На шляху заясніла білою плямою якась машина. Старенька примружилася, намагаючись розгледіти. Спершу навіть подумала, що діти наздоганяють. Та вже за хвилину авто пригальмувало поруч, і з вікна визирнуло усміхнене обличчя сусіда Віктора.

– Мандрівка в таку спеку – це круто! Ви, бабцю Марусе, ще та екстремалка, – весело підморгнув, відчинив дверцята. – Сідайте, завезу додому з комфортом!

– Важко світові без добрих людей. На таких, як ти, сину, він і тримається.

– Та не перебільшуйте! – засміявся. – Будете так хвалити, то ще запишаюся.

Він натиснув педаль, рушаючи. А вже за хвильку урвав нетривку паузу:

– Бачив, Ваша покрівля дірками світить. Якщо ви не проти, то сьогодні гукну хлопців, щоб підлатати.

– Хіба ж Ви не маєте власних турбот? – аж застигла від несподіванки.

– Та скільки там тієї роботи? За пів години впораємося, – махнув рукою.

– Ой, дякую тобі, сину! Заплачу, скільки скажете.

– Нічого не треба. Колись і ми постарішаємо. Може, тоді теж хтось допоможе.

– Авжеж, – губи затремтіли від стримуваних сліз.

Решту шляху Віктор щось їй розповідав, але Марусина слухала упіввуха та думала про те, що треба було забрати той вузлик із хлібом. Хай би ліпше Вікторові дітки з’їли пухку білу паляницю. Аж трійко маленьких янголяток має. Та нічого! Ось відпочине сьогодні з дороги, а завтра зранку напече пирогів з яблуками. Багато! Нехай дітки ласують.

Ірина Ясінська

  «Погляд часу» №43-21.10.2021

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber
Теми:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *