Колишній в’язень Освенцима: «Від крематорію нас врятував земляк»

Колишній в'язень Освенцима
Колишній в’язень Освенцима: «Від крематорію нас врятував земляк»

«Погляд часу» №23-2019

Єлизавета Галушка з Кропивницького розповіла, що їй довелося пережити в одному з найстрашніших концтаборів.
Відома всьому світу фраза «Праця звільняє» на великих залізних воротах табору смерті «Аушвіц-Біркенау» все життя стоїть перед очима 90-річної Єлизавети Галушки з Кропивницького. Юним дівчиськом вона змогла витримати майже чотири роки концтаборів, вижила на каторжній роботі, не раз була побита і дивом уникла печей у крематорії. Сучасній молоді складно навіть уявити випробування, які довелося пройти ув’язненій: дерев’яні колодки замість взуття, розлючені собаки, готові розірвати у будь-яку хвилину, холодні тісні бараки, голод, нелюдські навантаження.

«Впадеш – розірвуть собаки»

У кінці грудня 1942 року додому до юної 12-річної Лізи, яка тоді жила у Бердянську, прийшли німці і наказали йти за ними. Дівчинку разом з її молодшим 6-річним братом погрузили у вагони і кудись повезли. Куди саме, діти не розуміли, а коли після довгої поїздки нарешті відкрилися двері вагонів – з’явилися масивні ворота Освенцима. В’язнів поділили на групи, кожній присвоїли номер, змусили переодягнутися у спеціальну уніформу – дівчатам видали сукні. Далі військовополонених відправили по бараках, де їм потрібно було жити по сто чоловік під суворою охороною наглядачів і собак.

– Із дерева були настили внизу і вгорі, на них покотом (один біля одного) усі спали. О п’ятій годині ранку будили на перекличку, – згадує концтабірний побут Єлизавета Галушка. – Перевіряли нас в основному полячки, на кожного наглядача було по дві німецькі вівчарки. Ув’язненим давали по чашці чогось на кшталт сильно розведеної водою кави і відправляли на роботу. Ми рубали камінь у кар’єрі, самі накладали у кошики і несли наверх. Пам’ятаю, що дуже було важко, особливо мені, юній дівчині, а поскаржитися нікому.

Коли йшов дощ, дерев’яні колодки в’язнів застрявали у бруду, неможливо було витягнути ноги. Впадеш – відразу накинуться собаки. Страшні картини розправи над іншими полоненими стали буденністю, діти звикли бачити мертвих дорослих то на чоловічій, то на жіночій половині. Одного разу, проходячи повз бараків на роботу, військовополонені побачили біля стовпа голого чоловіка, який стояв на колінах і тримав над головою величезний камінь. Коли поверталися назад, камінь лежав зверху на людині – привалив. У зубах померлий тримав людське вухо, а на тілі виднівся напис – людожер.

– Взимку 1943 року німці збили літак і взяли у полон трьох наших льотчиків. Мабуть, хлопці на парашутах спустилися, – розповіла ще один моторошний випадок Єлизавета Омелянівна. – Солдати не дали себе роздягнути, зняти ордени. Тоді льотчиків прив’язали до стовпів і на морозі поливали водою. Три дні поливали. На четвертий полонені померли. Ми, хоч і були в одних сукнях, але ворушилися, і це нам не давало замерзнути. А вони були мокрі і прикуті.

концтабір "Дора-2"
Союзники звільнили концтабір “Дора-2, але врятувати встигли не всіх

Темношкірий друг

Ніколи не забуде в’язень і те, як врятувалася від крематорію. У день народження Гітлера, 20 квітня, до них у барак зайшов наглядач, вишукував у шеренгу і наказав зробити крок вперед кожному п’ятому. Юна Ліза виявилася в їх числі. Сказали, що поведуть до лазні митися, а насправді – у крематорій.

– Раптом відкрилося віконце, невелике таке, приблизно з долоню. Звідти якийсь чоловік запитав: «Запорожці є», – в’язень згадує той випадок вже без емоцій. – Я крикнула «Так, є!».

Білоруска ззаду мене теж крикнула, що із Запоріжжя. Набралося нас кілька людей. Чоловік привів нас до невеликої прибудови і каже: «Ви померли! Вас немає в живих!» Дав нам нові сукні і нові номери-нашивки на сукні, показав до якого бараку йти. Єдине, не було зайвих колодок на ноги, довелося йти босоніж. Наглядачці сказала, що загубила, та принесла інші.

У 1944 році Єлизавету і ще 20 дітей відібрали і відвезли у невідомому напрямку. Привезли аж під швейцарський кордон – у табір «Дора», на завод, де виготовляли снаряди і військову амуніцію. За найменшу провину в’язні отримували удар батогом. Єлизавету Омелянівну наглядачка одного разу побила так, що вона практично перестала бачити і чути, опух лоб і вся права сторона голови.

А потім до полонених чомусь перестали заходити у барак, кудись раптом пропала вся охорона.

– В один із днів відкрилися ворота, заїхав танк, на якому сидів темношкірий хлопець, я ніколи раніше таких не бачила. Він посміхався білозубою посмішкою, а ми сильно злякалися. Солдат щось кричав на своїй мові. Виявилося, кричав, що він один, приїхав нас привітати і роздати гостинці. На календарі було 11 травня 1945 рік – так ми дізналися, що війна закінчилася.

У кожен барак іноземець приніс солодощі, серед яких була маленька баночка повидла. Велів їсти потроху, оскільки в’язні зовсім нічого не їли вже дві доби.

Виснажені в’язні, звичайно, були раді. Плакали, кричали, але розуміли, що від волі толку мало. Кругом степ, бараки і більше нічого. Якось пережили ще день. А на наступний ранок приїхали три машини – одна санітарна, а друга привезла гарячу їжу, у третій були лікарі.

вхід в Освенцим
“Праця звільняє” – такий напис зустрічає на вході в Освенцим.

Рідний дядько писав доноси

Після виписки Єлизавета Омелянівна потрапила до дитячого будинку. Почала шукати родичів, написала у рідній Бердянськ дівчині-землячці, запитала, чи залишився живий хтось із її рідних. Незабаром прийшла відповідь, що живий молодший брат її мами. Через час колишній в’язень дійсно отримала лист від родича, на радощах побігла до директора дитячого будинку.

– Він подивився на почерк дядька, потім на мене і сказав: «Я тебе дуже прошу, не думай їхати до нього! Це дуже погана людина!» – згадує пенсіонерка.

Дівчина, ясна річ, тоді не повірила, бо надто вже їй хотілося знайти сім’ю. Дядько приїхав, забрав її у Кропивницький, написав розписку, що дасть племінниці освіту, буде виховувати, як рідну дочку.

– Буквально через три дні він заявив: «У моєї дружини є брат, він прийшов із фронту без ноги. Ти повинна вийти за нього заміж», – із давньою образою в голосі промовила колишніх військовополонених. – Коли я відмовилася – побив мене.

На наступних день Єлизавета зібрала речі і пішла. На вулиці її підібрала чужа жінка, влаштувала до себе на квартиру. Ставилася вона до юної постояльниці добре, але та незабаром померла.

Дівчина влаштувалася на роботу в ательє, спочатку була учнем, через місяць стала майстром. В один із днів її покликав бригадир. Сказав, що до неї прийшли. На вході стояв міліціонер.

– Ти Ліза. Іди за мною! Тільки руки назад, не озирайся і не розмовляй, – суворо попередив чоловік у формі.

Виявилося, дівчину викликали на допит в особливий відділ, де слідчий звинуватив її у шпигунстві, а батьків назвав ворогами народу. Такі допити тривали цілий місяць. Переживши концтабір, дівчина трималася мужньо. Зламалася, коли з’ясувалося, що доноси писав її рідний дядько. Таким чином він хотів помститися.

Допити так і закінчилися нічим, зв’язки з родичами, звичайно, були обірвані. Але у 1951 році сталося диво – Єлизаветі вдалося знайти рідного брата. Він теж вижив у концтаборі, потрапив до дитячого будинку. Пізніше навчався у Кропивницькому і ходив по тих самих вулицях, що і його сестра Ліза. Але розшукала дівчина брата, вже коли він на Уралі працював токарем на заводі.

Подальша доля як і раніше не балувала – 47 років жінка пропрацювала в ательє, поховала чоловіка і синів. Тепер головна відрада – онуки, правнуки і маленький праправнук.

Юлія Гаврилова

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *