«Коли вирвалися з окупації, відчули, що ми вдома, що вся країна – це твій дім»
Історія родини з Маріуполя, яка понад три тижні жила під постійними обстрілами окупантів і змогла вибратися з пекельного міста. На обстріляному «ВАЗу», де замість скла – харчова плівка і скотч, врешті сім’я змогла дістатися до Хмельницького. У салоні старенької «п’ятірки» помістилися подружжя, їхня доросла дочка із зятем та двоє маленьких внуків. Тепер вони далеко від обстрілів і радіють, що залишилися живими. Дякують небайдужим людям, які допомагали їм дорогою з пекла, та розповідають про пережите.
«День прожили – добре. Пораділи. На наступний день – знову добре. Впадати у відчай не можна було», – каже Олександр Хоменко.
Чоловік народився під Маріуполем, а з 2013 року з родиною мешкав у самому місті. Каже, коли почалася широкомасштабна війна, перші три-чотири дні вони були в квартирі. Потім переселилися разом з іншими мешканцями під’їзду у підвал.
«Увесь час до 17 березня під обстрілами жили в підвалі. 15 днів наш дім бомбили з танків, градів, мінометів. У нас хоча б їжі трохи було, ми спускали воду з системи. А іншим людям, хто поранений був, просто жах…» – згадує маріуполець.
Його дружина додає: коли почалися сильні обстріли по будинку, люди розбігалися. У кого був ще «живий» автомобіль, виїжджали в місто, до родичів, подалі звідти. Родині ж порадили переселитися у підвал, якщо хочуть жити. В укритті ховався майже весь під’їзд, а це мешканці 20 квартир.
«Ми не могли вийти на вулицю. Перед входом побудували імпровізовану пічку. З системи водопостачання зливали воду. Кип’ятили її і пили. З нами були маленькі діти, пенсіонери. Спочатку там перебувало багато людей, близько тридцяти», – ділиться жінка.
Поки вікна у підвалі були цілі, температура трималася близько 14 °С. Потім стало 9, 7, 6… На вулиці температура повітря опускалася до 8 °С морозу. Було холодно. Люди розпалювали вогнище біля підвалу, сподівалися, що вітер трохи тепла задує. При цьому родина зізнається, що враховуючи ті жахи, які тоді творилися в Маріуполі, вони вважали, що були в комфортних умова.
«Коли бомбили, ми рахували до сорока. Потім відчиняли двері та швиденько перевертали пишки, які на вогні пеклися. Хліба ж не було, а борошно і кефір ще залишалися. Ми перевертали їх і зачиняли двері. Знову бахкало. У них була така перезарядка», – згадує вона.
Щоб дітей чимось зайняти, дорослі пропонували їм малювати на стінах. Дітлахи малювали картинки, і їм це подобалося.
«Сину сім років, і він написав на стіні: «Текст від Тимофія. Я дуже люблю гратися на вулиці». Дійсно, йому дуже подобалося бути надворі. А ми їх днів двадцять не пускали на поверхню. Самі ж виходили періодично. Ситуація спонукала щось робити», – діляться маріупольці.
Дуже важко стало, коли у місто зайшли ворожі солдати. Вони робили огидні речі.
«Там було три категорії військових. Одних називали «шахтьори». Це були незрозумілі люди. Коли вони захопили наш Кам’янськ, почали чинити свавілля. Одній жінці просто так ногу прострелили. Другі були схожі на ДНРівців, але вони були воєнізованіші, вдягнені в камуфляж. А росіяни були окремо від них. Росіян вони боялися», – розповідають очевидці подій.
Їхні «жигулі» стояли сховані за будинком. Проте, коли вилітало з вікон скло, автівку дуже посікло. В автомобіль зятя, який стояв поруч, було пряме влучання. Тож від нього нічого не залишилося. Ремонтували «п’ятірку» підручними матеріалами – скотчем примотували харчову плівку до дверей. Заднє скло було розбите, а надворі була мінусова температура. Тож довелося причепити скло з чужого автомобіля.
Родина згадує, як запитували у ворожих солдат, навіщо вони прийшли та зруйнували їхні будинки, як висловлювали їм свою лють. І ті сказали, що за мужність пропустять сім’ю проїхати через свої позиції.
«Ми брехали, що будемо їхати в село у Донецьку область. Так потихеньку пробиралися від одного населеного пункту до іншого. Ми місцевість добре знаємо. Казали: нам треба в таке-то село, а на другому блокпості називали інший населений пункт. Таким чином потроху докотилися до Запоріжжя, – розповідає Олександр. – Ми не могли дочекатися, коли будуть наші території. А коли приїхали до наших, наче вдруге народилися. Плакали, коли побачили наших хлопців у Запоріжжі.
З окупації вирвалися. Як вдома, просто відчув, що вся країна – це твій дім. Коли немає нічого матеріального, відчуваєш душею, що воно все твоє», – розповідає чоловік.
Роман і Ольга, батьки двох маленьких дітей, прийняли рішення ростити своїх чад подалі від того місця, де вони бачили жах війни.
«Ми будемо десь тут пускати коріння. Принципово розмовлятимемо українською. Дітки маленькі, вони швидко все приймуть. Повертатися в руїни і дивитися на це все – ні. Тим більше, син вранці розповідав свій сон. Йому наснилося, що всіх убили, а він з ями сам розкопався. Я сказала йому, що це просто погані спогади, і він усе забуде. А якщо він знову поїде туди, йому потім це буде снитися і снитися», – ділиться Ольга.
І наостанок жінка додає: «Війна є. Але вона закінчиться. Було б дуже добре, щоб доброта людська, яка зараз подвоїлася, залишилася. Щоб не було негативу. І, звісно, щоб усі знайшли своїх рідних. І менше жертв. І процвітання нашій країні. Сподіваюся, що весь світ допоможе нам відбудуватися».
Дарія Пастернак
«Погляд часу» №20-12.05.2022
